By 
Він не був киянином, але два періоди свого життя знімав на Київській кіностудії. Саме фільми тих часів виявилися найкращими в його творчому доробку. Уперше опинився на майданчику на початку 1942-го. Йшла війна. Його, спеціального кореспондента Центральної студії Головкінохроніки, відрядили до Ашхабаду, куди була евакуйована Київська кіностудія. У Кремлі вирішили, що досвідчений кіномайстер корисніший на знімальному майданчику.
Перед війною Донський екранізував на “Мосфільмі” автобіографічну трилогію Максима Горького, провідного радянського письменника, й одержав за неї Сталінську премію. Режисер Джузеппе де Сантіс пізніше зізнався, що трилогія мала колосальний вплив на становлення італійського неореалізму.
У столиці Туркменії режисер взявся за спільний проєкт Київської та Ашхабадської студій – екранізацію перших глав роману Миколи Островського “Як гартувалася сталь”. Показав Павку Корчагіна героїчним юнаком, який зупиняє наступ німців (йшлося про 1918 рік). Фільм, крім СРСР, демонстрували в Греції, США і Швеції.
Але справжній тріумф випав на долю фільму “Райдуга” за однойменною повістю Ванди Василевської. Стрічка розповіла про українську жінку-партизанку Олену Костюк (найкраща роль у кіно Наталії Ужвій): потрапивши до рук ворога, вона витримала пекельні муки і страждання й не видала товаришів.
“Зазвичай я дуже довго готуюся до роботи над фільмом, – згадував Донський. – Але з повістю Василевської було інакше. Сценарій написали швидко, невдовзі розпочали зйомки. В умовах середньоазіатського пекучого літа ми почали знімати фільм, дія якого відбувається в засніженому українському селі”. Сільські вулиці збудували в Ашхабаді на місцевому стадіоні. “Сніг” зробили з вати, солі, нафталіну, а “бурульки” майстерно виготовили місцеві склодуви.
Прем’єра відбулася 24 січня 1944-го. “Коли фільм вийшов на екрани, – споминав режисер, – амбасадор США в Москві Гарріман висловив побажання, щоби копію стрічки відправили в подарунок президенту Рузвельту”. Невдовзі ошелешений Донський отримав телеграму від американського президента: “В неділю в Білому домі дивилися надіслану вами «Райдугу». Я запросив професора Болена перекладати, але ми зрозуміли майже все без перекладу. Стрічка буде показана американському народові. Франклін Рузвельт”.
“Райдуга” отримала престижні американські нагороди (премію Національної асоціації кінокритиків США, приз Національної ради кінооглядачів США та Вищу премію газети Daily News “За найкращий іноземний фільм в американському прокаті 1944 року”), через що в СРСР виникла легенда, ніби стрічку увінчали “Оскаром” як найкращий іноземний фільм року. Таку інформацію навіть подало 1987-го авторитетне радянське видання “Кино. Энциклопедический словарь”, остаточно канонізувавши чутки. Насправді “Оскара” в згаданій номінації присуджують з 1947-го.
Наступна стрічка “Нескорені” – перша після повернення Київської кіностудії з евакуації – принесла авторові гроно проблем. Вийшла на екрани в жовтні 1945-го, а вже за тиждень “Правда” надрукувала рецензію Героя Радянського Союзу Сергія Борзенка. “Наші люди, – причепився до сцени Голокосту, – йшли на смерть, кидаючи у своїх катів каміння, а не смиренно й покірно, як у Донського”. Головна партійна газета зазвичай озвучувала думку Сталіна. Стрічку зняли з прокату, але не заборонили. З прокату “Нескорених” офіційно вилучили пізніше – в травні 1952-го.
Опального режисера відкликали до Москви, де він поставив дві стрічки, після чого вибухнув черговий скандал. У другій з них, “Алітет іде в гори”, чукчі під керівництвом більшовиків будують нове життя. “З приводу цього фільму, – згадував режисер Григорій Чухрай, – Берія, погрожуючи, кричав: «В одній картині не може сяяти два сонця!» (йшлося про Леніна та Сталіна). Картину за вказівкою згори піддали нищівній критиці, а Марка Семеновича заслали до Києва”.
“Засланець” виявився найтитулованішою людиною на тогочасній Київській студії – лауреат кінофестивалів у Венеції, Парижі, Стокгольмі. Працювати не давали. Доручили документальний фільм, який не надто удався.
Лише після смерті Сталіна й арешту Берії студійне начальство зацікавилося творчими планами Донського. Упродовж пів року він написав сценарій “Мати” за повістю Максима Горького. І ледь не отримав інфаркт, дізнавшись, що єдиний примірник з’їв хатній кролик.
“Донський був людиною вельми запальною, – згадував свідок тієї історії режисер Володимир Наумов, – але цього разу лють його межувала з запамороченням. Спочатку він схопив праску, тоді сокиру, потім рушницю. Раптом знітився, скис, змахнув мимовільні сльози, і обличчя його стало кам’яним і непохитним”.
Сценарій відновив з пам’яті. І – успіх. Фільм потрапив до конкурсної програми Канського кінофестивалю 1956 року (кажуть, розглядався як імовірний претендент на Золоту пальмову гілку).
Донського призначили художнім керівником Київської кіностудії – про це й досі мовчать довідники та інтернет. 1957-го він поставив фільм “Дорогою ціною” за мотивами творів Михайла Коцюбинського. “Ця стрічка про українських Ромео і Джульєтту, – згадував син режисера Олександр, – була дуже популярна на Заході, де йшла під назвою «Конячка у сльозах» й отримала низку нагород. У нашій чудовій країні часів комунізму стрічка не припала до смаку можновладцям і була заслана на периферійний екран”.
Але хвилиночку… Кольорове зображення, гуцули, мальовничі Карпати, поетична розповідь про закохану пару, яку навіки розлучають невблаганні обставини, дівчина гине, а юнак до кінця життя залишається неодруженим. Нічого не нагадує? На той час Сергій Параджанов уже працював на Київській кіностудії й не міг не бачити цього фільму. Отже, остання українська стрічка Марка Донського інспірувала появу “Тіней забутих предків”, а відтак і уславленої течії – українського поетичного кіно.
У ті часи кожен італійський режисер, приїжджаючи до Москви, хотів зустрітися з Донським. Його забрали до столиці СРСР. Натомість фільми Донського увійшли до золотого фонду українського кінематографу.
