By Стратегія й тактика ОУН у 1939-1940 рр. базувалася на припущенні про близький і невідворотний воєнний конфлікт між Німеччиною та СРСР: “Час поміж розбиттям СРСР і якимось невідомим поки що закінченням війни на користь німців українська політика під проводом ОУН мусить використовувати на створення і закріплення такого фактичного стану на землях України, щоб його перекреслення було вже неможливе”. З цього випливає й тактика: “якнайшвидше і якнайсильніше зорганізувати випадкову базу в Генерал-губернаторстві і в тих європейських країнах, де більшими масами поселилася українська еміграція”[1].
Начебто зрозуміло, але не цілком. Наприклад, скільки осіб було в ОУН на той час? 100? 10 000? 1 000 000? Відповіді на це питання немає ніде, навіть у архівах організації. У 1935 р. МВС Польщі та 2-й відділ Головного штабу армії Речі Посполитої (контррозвідка) мали в своєму розпорядженні люб’язно переданий чеськими колегами секретний архів ОУН, що складався з 418 оригіналів і 2055 фотокопій рукописних і машинописних документів, загальним обсягом 30 томів по 500 аркушів[2]!
Скажімо, у НСДАП у 1933 р. було 1,4 млн членів, у КПРС в 1937 р. – майже 2 млн та ще 0,5 млн кандидатів. А от даних про чисельність найбільшої та найвпливовішої національної політичної партії – Українського Національно-Демократичного Об’єднання (УНДО) не наводить навіть автор спеціального дослідження Б. Хруслов. Констатує лише, що “вся сукупність фактичних даних підтверджує висновок про те, що протягом 14 років діяльності УНДО було найвпливовішою політично партією на західноукраїнських землях, займало провідне місце в суспільно-політичному, культурно-освітньому та господарському житті краю. Її політична платформа, тактика і стратегія дали змогу згуртувати основну масу західноукраїнського суспільства навколо ідеї боротьби за національно-політичне визволення українського народу, відродження національної державності”[3].
Єдине відоме, доступне для дослідників поле пошуку – архіви та бібліотека Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. Серед іншого, у його фондах зберігається колекція Євгена Онацького, зокрема листування із Є. Коновальцем. З цих документів дізнаємось, що загальна кількість членів ОУН, чиї імена (псевдоніми) в 1936-1939 рр. згадують керівники організації, – це 26-28 осіб у 8 європейських країнах. Усе.
Цими силами і треба було створити УССД, а перед тим – розв’язати війну між нацистським Райхом та людоїдським СРСР! І це за умови, що на той час жодна держава у світі не була зацікавлена в створенні самостійної України, натомість маріонеткову “незалежну”УРСР визнали більшість країн-членів Ліги Націй.
Тут була ще одна політична проблема, яку не можна було обійти. Річ у тім, що від 1926 р. і до 1939 р. у Варшаві існував Державний Центр УНР на еміграції на чолі із наступником С. Петлюри Андрієм Лівицьким. Цей ДЦ УНР – подобається це комусь, чи ні – польським урядом визнавався таким de facto. Отже, ініціатори створення УССД мали якось – бодай для себе самих – визначитися із ставленням до двох вже існуючих українських державних формацій: більшовицької УСРР та ліво-соціалістичної УНР в екзилі. У відомих мені документах ПУН на цю “проблему” просто закрили очі. Так, нібито її не існувало в природі. Принагідно зауважу: сучасна держава Україна цю проблему розв’язала одним-єдиним рухом: просто оголосила себе правонаступницею їх обох.
Політична форма такої уявної УССД, а це пануючий погляд станом на 1939 р., –“доктрина “націократичної” держави з авторитарним політичним режимом, винятковою роллю ОУН в суспільстві, запереченням загальних виборів та суспільної рівності людей[4]”. Отже, уявлення ОУН про УССД, а згодом тих поодиноких її членів, які утворили “фракцію Бандери”, – це “горох із капустою”. Таке оцінне судження базується на дослідженнях А. Рибака. Ось декілька опорних цитат із його праці: “основна увага приділялася проблемі політичного режиму, а питання конкретної форми правління не було принциповим”; партійці постійно хитались “від президентської форми до парламентської і навпаки”; “спостерігається також синтез ідей народного суверенітету, тобто встановлення громадянами форм і компетенцій державної влади та авторитарних принципів її реалізації”.
Радянська окупація 1939 р.та встановлення терористичного репресивного режиму в Галичині спричинили зміну стратегії й тактики ОУН. Провід вважав організацію збройного виступу на території УРСР “марною тратою людських сил і життів”, “схилявся до думки про необхідність вивести з України [тобто з окупованої СРСР частини Польщі – Д. Я.]якнайбільше членів ОУН до Генерального губернаторства [тобто до частини Польщі, окупованої Німеччиною–Д. Я.], а іншим наказати (в умовах глибокої конспірації) проводити агітаційно-пропагандистську роботу й готуватися до диверсій і локальних збройних виступів тільки на випадок початку війни між СРСР і сусідніми державами”.
Після 17 вересня 1939 р. члени ОУН почали “вкорінюватися” в окупаційний радянський апарат. І. Патриляк нарахував аж 156 націоналістів, які “інфільтрувалися” до радянських установ (це тільки ті, яких згодом викрило НКВС)[5]. Водночас чи то ОУН, чи то прихильники Бандери нібито організували низку збройних виступів проти радянського окупаційного режиму…
Українознавство, що вивчало діяльність націоналістичного руху в міжвоєнний період, особливо – напередодні Другої світової війни, досі не знає, яку УССД люди, що називали себе “революційним проводом” ОУН, мріяли розбудувати під час нацистсько-радянського воєнного конфлікту? Охочі з’ясувати це можуть дізнатися хіба про те, наприклад, що визвольна боротьба “велася під іменем С. Бандери відповідно до розроблених ним особисто і його найближчими співробітниками планів”. А також про те, що “після Другого Великого Збору ОУН у квітні 1941 року були опрацьовані інструкції про підготовку до війни й переслані до Крайового проводу в Україні І. Климові-Леґенді, який ще до вибуху німецько-совєтської війни довів ці напрямні провідним членам ОУН в Україні. Служба безпеки ОУН(б) знала, що ті інструкції невідомі гітлерівському гестапо і совєтському НКВД”[6].
Отже, де тут державницький проект? Хто, коли й де його розробляв? Хто, коли і як мав імплементуватися за умов війни радянських та німецьких союзників? Як “доводився”до крайових екзекутів? Де, коли і як довго вони існували? У відповідь – могильна тиша або відверта брехня…
Далі буде…
[1]З. Книш. Б’є дванадцята. – С. 8, 23, 25, 49
[2]В. Муравський. Документи Міністерства закордонних справ Чехословаччини про так званий “архів Сеника”
[3]Б. Хруслов. Політична діяльність Українського Національно-Демократичного Об’єднання (1925-1939 рр.)
[4]А. Рибак. Концепція Української Держави в ідеології ОУН (1939-й-1950-ті рр.)
[5]І. Патриляк. Тактика і стратегія українських націоналістів на початковому етапі Другої світової війни
[6]Мудрик-Мечник С.ОУН в Україні і за кордоном під проводом С. Бандери (причинки до історії, спогад). Львів, Галицька видавнича спілка, 1997.- С. 3, 9
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
