By 
Наприкінці Першої світової війни через поширення революційних настроїв та кризу обох імперій – Російської та Австро-Угорської, до складу яких входили українські землі, розпочався новітній процес боротьби українського народу за національне визволення та відновлення державності.
У найбільш ослабленому стані до цих історичних подій підійшла українська громада Закарпаття, яка входила до Австро-Угорської імперії. Найзахідніші території цього регіону були “відрізані” від основних українських етнічних теренів ще в ранньому середньовіччі, а в XVI ст. вони у складі Угорського королівства потрапили до “клаптикової” Австрійської імперії уже без власної територіальної єдності. Згідно з волею володарів, суцільні українські етнічні закарпатські землі були довільно поділені між комітатами, де українці не становили більшості населення. Лише в окремих з них, як-от Берег, Угоча, Унг, Мараморош, кількість русинів на початку ХХ ст. коливалася від 37,5 до 44%.До того ж українське Закарпаття і надалі було відділене від інших суміжних українських територій – Галичини та Буковини – адміністративним, а з 1867 р. ще й державним кордоном. На початку ХХ ст. закарпатські українці перетворилися на дрібну національну меншину, яка займала за чисельністю у 20-мільйонній Угорщині 6-е місце (2,3% населення). Згідно з офіційними даними, у 1910 р. русинів на Закарпатті нараховувалося 472 тис. (понад 56% на етнічних землях).
Значний вплив на закарпатських українців мала зміна політичного режиму, пов’язана з діями освіченого абсолютизму та низкою соціально-економічних реформ кінця XVIII ст., що спричинила поширення ідей українського національного відродження. Однак ці інновації, продиктовані потребою самозбереження, рівноваги імперської політичної системи й зміцнення централізованої влади, були швидкоплинними та не змінювали статусу русинів. Українське населення імперії, яке передусім складалося з селян та духовенства, й надалі займало здебільшого найнижчі соціальні щаблі суспільства, перебуваючи під подвійним гнітом державно-бюрократичного апарату та регіонального визиску.
Початок буржуазних революцій 1848 р. підштовхнув західних українців до національного відродження. Зародження перших організацій, вироблення ідейних засад українського національного поступу відбувалося на тлі охопленої гаслом революційних рухів Європи. Перші кроки до національного відродження були здійснені в найбільшому етнічному середовищі українців – Східній Галичині. У 1848 р. у Львові створили першу національну представницьку організацію – Головну руську раду (ГРР), яка у своїй політичній заяві від 9 червня 1848 р. оголосила про прагнення домогтися адміністративного поділу Галичини (тоді до неї входила й Буковина) й утворення з її українських етнічних земель окремої австрійської провінції.
Водночас мало відбутися й урівноправнення української громади та греко-католицької церкви з іншими народами й конфесіями.Українські депутати також прагнули домогтися у новоствореному віденському парламенті утворення з усіх українських земель Австрії (Східної Галичини з Лемківщиною, Буковини та українського Закарпаття) окремого коронного краю зі своїм сеймом та урядом. Ідею ГРР підтримала нечисленна українська закарпатська еліта.
Однак ці надто радикальні для імперії плани, що могли суттєво змінити розстановку національних сил, наштовхнувшись на відчайдушний опір передусім польської сторони. Водночас в умовах наступу політичної реакції в Австрійській імперії на початку 60-х рр. ХІХ ст. український суспільно-політичний рух, що робив перші самостійні кроки, втратив свою активність, а українські землі, поділені кордонами адміністративних одиниць, все більше губили зв’язок між собою.
Наступне суттєве послаблення української громади, що трапилось у 60-70-х рр. ХІХ ст. внаслідок зміни політичних настроїв у Відні та намагання Габсбургів спиратися у своїй внутрішній політиці на більш близькі йому польські та угорські політичні сили, призвело до поширення в Західній Україні нового суспільного угруповання, притаманного й іншим пригнобленим слов’янським народам, – москвофільства. Найбільшої сили цей суспільно-політичний рух, що йшов у розріз із українським національним відродженням, набрав наприкінці ХІХ ст. Його поширенню сприяло й те, що в умовах відсутності національних політичних традицій слабка українська верхівка, втративши підтримку Відня, була вимушена шукати її у державі “москвофільсько-петербурзькій” (М. Драгоманов). Призвели до цього як реальні події на Закарпатті під час придушення російськими військами угорського повстання у 1849 р., коли народ вперше побачив “як мадяри стали на коліна перед силою, котра звалась руською”, так і наївні селянські сподівання, що колись “білий цар” прийде і “зробить порядок з панами і жидами”, забезпечивши русинам краще життя.
Збіг обставин, пов’язаних з буржуазною революцією 1848-1849 рр., призвів до короткочасного українського ренесансу на Закарпатті. Зігнорувавши прагнення щодо об’єднання підавстрійських та підугорських українських земель в єдину адміністративну одиницю, після розчленування Угорщини у 1850 р. на низку національних дистриктів уряд утворив і “руський” – Кошицький, до якого увійшли комітати з переважаючим українським населенням – Унг, Берег, Угоча, Мараморош. Громадський діяч А. Добрянський був призначений головою канцелярії наджупана. Українська автономія отримала широкі права в галузі адміністрації і шкільництва, де провідною мовою стала українська.
Однак ці успіхи виявилися тимчасовими.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
