By 
Катастрофічною для закарпатської громади українців виявилася трансформація імперії у 1867 р. в дуалістичну Австро-Угорщину, яка відтепер складалася з окремих держав – Австрійського цісарства та Угорського королівства, об’єднаних особою монарха.
Між Австрією та Угорщиною була встановлена унія, що, відображаючи розмежування гегемонії “державних народів” – німців та угорців,була спрямована проти національно-визвольних рухів слов’янських народів, до яких угорська верхівка ставилася доволі однозначно: “Слов’яни не здатні до самоврядування, ними треба керувати”.
Політичний устрій конституційної Угорщини залишався одним з найконсервативніших у Європі. На відміну від австрійської частини імперії, що проголосила свободи і права громадян, рівність націй, захищала їхню громадсько-політичну самодіяльність, регламентувала міжконфесійні стосунки, запровадила місцеве самоврядування коронних країв, що бодай мінімально долучало українців до суспільно-політичного процесу, Угорське королівство, де була обмежена автономія Хорватії, зміцнювалося як унітарна національна держава. У 1868 р. її парламент відхилив опозиційний законопроект “Про гарантування і регулювання державних національностей і мов в Угорщині”, що мав би забезпечити рівноправність “історичних народностей Угорщини: угорців, румунів, сербів, словаків, русинів і німців”.
У рамках цілісності королівства закон також пропонував реорганізувати найнижчу ланку адміністративного управління – комітати, провести перерозподіл виборчих округів за національною ознакою, що створювало б можливості участі національних меншин у законодавчій та виконавчій гілках влади. Натомість прийнятий закон “Про рівність націй”, де нацменшини формально визнавалися рівними з титульною нацією, прискорив наступ суцільної мадяризації. Відкидаючи прагнення низки народів королівства щодо досягнення національної автономії або навіть федерації, він проголошував усіх громадян Угорщини однією неподільною угорською нацією.
Хоча використання мов національних меншин у нижчій ланці адміністративного управління, судочинстві, державних школах було закріплено законом, розпочата у 70-х рр. ХІХ ст. тотальна мадяризація, що супроводжувалася переслідуванням національних рухів, невдовзі знищила всі досягнення українців на національній ниві. Залишаючись до початку ХХ ст. політично відрізаною “не лише від головного стовбура України-Руси, але також і від Галичини”, українська меншина Закарпаття опинилась у важчому становищі, ніж русини на інших українських землях Австро-Угорщини.
Ці процеси набувають ще більш різких форм на початку ХХ ст., коли Угорщину на зміну лібералам очолюють радикальні націоналістичні сили. Як наслідок, абсолютна більшість державних посад центрального та місцевого чиновництва, окрім вакансій в автономній Хорватії, дісталася виключно угорцям. 80% усіх періодичних видань видавалося угорською мовою, тоді як румунською – 2,5%, словацькою – 0,64%, українською – 0,06%. Про перспективи “малих народів” свідчила і заява прем’єр-міністра С. Тіси у 1913 р., яка зводилася до того, що “немадяромовні громадяни повинні передусім змиритися з тим фактом, що вони живуть в однонаціональній державі, яка не є конгломератом різноманітних народів”.
Українці Закарпаття були майже цілком вилучені з політичного процесу Угорщини. У Державних Зборах Угорщини, що відновили свою роботу в 1860 р., вони лише інколи мали поодиноке представництво. Про це свідчать, наприклад, спроби перешкодити створенню в 1895 р. української “Народної партії” на чолі з пряшівським греко-католицьким єпископом Ю. Фірцаком, не зважаючи на її відверто клерикальний напрям та сповідування поміркованих поглядів. Лише активність української громади під час виборів 1896 р. принесла прибічникам “Народної партії” два мандати до угорського парламенту. Внаслідок такої політики у 1905 р. серед 453 депутатів угорського парламенту, окрім 40 представників Хорватії, було всього 9 немадярських членів: 6 румунів, 2 серба, 1 словак. Оскільки влада вперто вважала учасників українського національного руху державними зрадниками, їхня присутність у парламенті була поодинокою: депутати-українці були зафіксовані як “греко-католики”, а до того ж входили до різних угорських фракцій.
Упродовж другої половини ХІХ ст. в Закарпатті відбулися негативні зміни у сфері освіти рідною мовою. Завдяки підтримці Ватикану на зламі XVIII-XIX ст. початкова освіта українською, передусім – під егідою церковних громад, набула найкращого розвитку серед з усіх австрійських земель. Поступ національної освіти продовжився після 1849 р., однак з кінця 70-х рр. ХІХ ст. ситуація докорінно змінилася. Шляхом адміністративного тиску та прямого терору угорська мова стала домінуючою у сфері освіти. За 40 років (1874-1902 рр.) кількість державних українських шкіл у Закарпатті зменшилась із 571 до 74, а до 1914 р. їх, окрім невеликої кількості “русько-угорських”, вже не було жодної. До ланки середньої і вищої освіти українська мова взагалі не була допущена. Внаслідок такої політики серед українських закарпатців читати і писати вміли лише 7% чоловіків та 4% жінок, що було найгіршим показником в імперії.
Статус внутрішньої колонії та хронічне безземелля, окрім загострення соціальних протиріч, викликало у 70-х рр. ХІХ ст. трудову еміграцію, що із Закарпаття поширилася на Галичину та Буковину, набравши політичного резонансу. Відтак упродовж майже половини століття з імперії лише за океан виїхало приблизно 500 тис. українців. Вони становили 43% від загального потоку емігрантів Угорщини. У поєднанні із процесами іноземної колонізації еміграція прискорювала “розмивання” українського автохтонного населення. Упродовж 1900-1910 рр. частка компактного розселення українців у Закарпатті зменшилася з 59,4% до 56%.
Усе це прискорило процеси денаціоналізації українців. Зокрема, у 1826 р. в Угорщині нараховувалося майже 800 тис. русинів, а на початку ХХ ст. – на третину менше. Як зазначав І. Франко, під тиском примусової мадяризації поступово “зникав” українець Михайло і утворювався мадярин Mihaly. Щоб остаточно перетворити українців Закарпаття у мадярів, на початку ХХ ст. уряд провів реформу греко-католицького обряду: запровадив григоріанський календар, замінив в українських релігійних виданнях кириличний алфавіт на латинський з угорським правописом, запровадив в церковній службі угорську літургійну мову. Українській закарпатській громаді, цілком відстороненій від провідних суспільно-політичних процесів, позбавленій власних інституцій політичної та національної соціалізації, залишалося лише невпинно деградувати. В умовах доволі млявих дій громадських кіл переважаючої москвофільської та народовської орієнтацій, активність якої значно зросла у 90-х рр. ХІХ ст., що було пов’язано з діяльністю громадського і церковного діяча о. Волошина,греко-католицька церква залишалася провідною національною інституцією українців в Угорщині. Саме вона боролась за захист обряду, національної мови і культури.
Урядові репресії та загальна відсталість неугорських національних меншин сповільнювали розвиток національного руху та все більше сприяли розвитку центробіжних тенденцій. Словаки, наприклад, шукали опору у Празі, серби – в Белграді, румуни – в Бухаресті, українці (окрім москвофілів) – в Галичині, а згодом – у Наддніпрянській Україні.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
