By 
Наразі невідомо, яким буде подальший перебіг подій в Білорусі, однак якщо демократія в Мінську все-таки переможе, на руїнах диктатури білорусам варто врахувати досвід країни, яка вже здобула міжнародний імідж “експерта” в питанні революцій. Насамперед, щоб не повторити її помилок.
Помилки українських революцій
На провладному мітингу зі звезених бюджетників Олександр Лукашенко застеріг: загубите президента – це буде початок вашого кінця, і будете стояти на колінах, як в Україні. Слова білоруського диктатора зі схваленням зустріло й чимало українців, зокрема й ті, які підтримували Майдан. У соцмережах навіть набули поширення меми, в яких із сарказмом коментується, нібито “білоруси мітингують, бо хочуть жити так, як українці: з вирубаними лісами, проданою землею, знищеним сільським господарством тощо…”. Хоча насправді українці не стоять на колінах, а згадані проблеми є емоційними маніпуляціями, проте загальний тон таких меседжів говорить про одне: українці не задоволенні результатами своїх революцій.
Адже, незважаючи на всенародне піднесення, загальну ейфорію та людські жертви, перемога вислизала з рук українського народу після обох революцій. Ні викидання корупціонерів у смітники, ні революційні збройні формування не спричинили якісної зміни системи. Можливо, тому частина колишніх майданівців сьогодні не радить білорусам здійснювати революцію.
Однією з причин такого розчарування стало повернення до влади старих політичних еліт після Революції гідності, що відбулось радше внаслідок взаємних домовленостей, аніж волі громадян, увага яких тоді була звернена на анексію Криму і похорон Небесної сотні. Не останню роль у цій підміні відіграли й “демократичні лідери” громадянського суспільства, які легітимізували передачу владних портфелів представникам “конструктивної опозиції” в обмін на доступ до контрольованих олігархами медіа та місця у депутатських списках.
Досягнути демократичних ідеалів Україні завадила і війна з РФ, яка поставила пріоритети безпеки попереду реформ, а також інкорпорація нової еліти в стару систему, хоча три чверті новообраних нардепів раніше й не були в політиці. Проте найважливішим чинником незавершеності українських революцій став брак впливових і недискредитованих інститутів громадянського суспільства. Для справжньої демократії замало раз на декілька років вийти на Майдан і піти на спочинок, передавши владу тим, хто назвав себе демократичними лідерами. Лідери можуть бути навіть чесними, але, через слабкість чи некомпетентність, нездатними до системних реформ, а влада з часом розбещує навіть порядних людей.
Важливішим за довіру до кумирів є громадський контроль, який слідкує за помилками влади. Образно кажучи, для успіху демократії український Майдан не має завершуватися ніколи, а мусить продовжуватися у формі прискіпливого аналізу обіцянок, дій, голосувань, доходів та зв’язків політиків. Результатом цього аналізу має стати не лише електоральна відповідальність, але й масові мітинги, якщо влада порушує правила. Після революції українці не завершили розпочату боротьбу, а переклали справу на популістів і політичних експертів-заробітчан, які маніпулюють громадською думкою в інтересах замовників. Тож зовсім не дивно, що без суспільного контролю та громадянської реакції будь-яка нова влада зловживала становищем.
Як не стати на українські граблі?
Переможе білоруська революція сьогодні, або теперішні протести стануть репетицією зміни влади через кілька років, але очевидно, що наступає початок кінця ери Лукашенка. Зрештою, “бацька” вже зазначив, що готовий ділитися владою, тож наразі ведеться робота над варіантами зміни Конституції та перерозподілу владних повноважень всіх рівнів, щоб задовольнити навіть “альтернативників”. Це означає, що опозиція рано чи пізно здобуде владу. Проте внаслідок багаторічної диктатури в Білорусі багатьох тих чинників, які завадили втіленню революційних ідеалів українців, просто немає. Але є перешкоди, яких не було в Україні.
У Білорусі не сформувався олігархат, як і не з’явилося впливової олігархічної преси, яка може маніпулювати думками мільйонів громадян. Немає й впливових політичних лідерів зразка Яценюка чи Порошенка, як це було в часи Євромайдану. Водночас глибока русифікація країни, де жодне велике місто не розмовляє білоруською, позбавляє Білорусь демографічно-революційного резерву, яким була Західна Україна. Це суттєво зменшує резистентність білоруської нації від натиску “русского мира”, який неодмінно посилиться, якщо країна спробує вийти з російського фарватеру. Сильна промислова прив’язаність до РФ, наявність на території стратегічних російських об’єктів протиракетної оборони та заяви про російську військову “допомогу” загрожують країні донбаським сценарієм, який, однак, навіть в українському хаосі 2014-го не був успішно завершений Кремлем.
Білорусам варто взяти до уваги український досвід сотень самооборони та організованої структури революції, без яких активістів переловлять поодинці, і протести згаснуть упродовж кількох тижнів. Також треба визначити лідерів, насамперед заради переговорів про звільнення в’язнів та міжнародної комунікації. Однак важливо уникнути українського інфантилізму щодо “кумирів”, коли на гребені революційної хвилі опинилися авантюристи, щоб потенційні білоруські булатови та парасюки не збудували політичної кар’єри на чужій крові. Важливою запорукою народовладдя буде й люстрація, щоб ніхто з чиновників Лукашенка чи фальсифікаторів виборів не повернувся до влади. Однак напівзаходи та недолюстрація за українським зразком можуть дискредитувати білоруську демократію.
Білорусам вже сьогодні варто визначити, “що буде після”, щоб у мутній воді революції їх не обвели навколо пальця так, як і сусідів. Зрештою, українцям також не завадить зробити висновки з попередніх майданів, щоб це слово надалі асоціювалося з тріумфом демократії, а не з розчаруванням.
