By Сучасні глобалізаційні процеси супроводжуються ростом населення, зокрема від другої половини ХХ ст. кількість мешканців планети збільшується приблизно на 1 млрд кожні 12-14 років.
Водночас, як наголошує дослідник Дж. Стайнбрунер, 97% із кожного мільярда – це представники найбідніших суспільних верств. Наприклад, у США та Європі приріст населення забезпечується завдяки високому рівню народжуваності в сім’ях іммігрантів. Інша тенденція, на яку звертає увагу Дж. Стайнбрунер, – це концентрація людей у мегаполісах. Ще в середині ХХ ст. у містах мешкала лише третина населення планети, а от у найближчому майбутньому жителями мегаполісів стануть 2/3 людства. До того ж за останнє століття кількість міст із населенням понад один мільйон осіб зросла з 11 до 250.
Під впливом глобалізації, коли фінансові потоки, трудові ресурси, інформація й технології безперешкодно переміщуються всією планетою, економічні й соціальні зміни найперше відбуваються у великих містах. У мегаполіси поступово переїжджає все більша кількість людей, сюди прагнуть потрапити нові мігранти, тут розташовані вузлові логістичні центри, концентрується найбільша економічна потуга; міста стають осередками освіти, науки й культури, і саме тут найбільш яскраво й гостро проявляються проблеми сучасності.
Як зазначає М. Кастельс: “Глобальне місто – це не місце, а процес, за допомогою якого центри виробництва і споживання розвинених послуг і місцевої громади, які відіграють при них допоміжну роль, зв’язуються в глобальні мережі на основі інформаційних потоків, одночасно обриваючи зв’язки з районами, віддаленими від промислового центру”[1]. Процес, про який пише Кастельс, у світовому масштабі детермінує більш виражену стратифікацію ієрархії міст та територій, тому рівень глобальної “конкурентоспроможності” того чи іншого мегаполісу й визначає його місце в загальносвітовій ієрархії. Найбільш потужні з них встановлюють критерії й рамки, у яких живуть, діють та розвиваються всі інші міста або регіони. Ієрархія глобальних міст характеризується високою динамічністю, тому шлях до лідерства тут відкритий для будь-якого міста, здатного залучити значні інвестиції, досягти рівня глобального впливу й контролю в певних сегментах ринку чи напрямах економічної діяльності, науки, технологій.
Саме тому, попри концентрацію в мегаполісах людей різного соціального статусу, різних культур звичаїв і уподобань, тісні взаємозв’язки із якими нерідко призводять до конфліктів і породжують проблеми в соціальній та політичній сферах, левова частка міграційних потоків спрямовується саме до великих міст.
В Україні також відбуваються процеси урбанізації, хоча й не такими темпами, як у найбільших світових мегаполісах. В українські міста передусім перебираються жителі селищ і сіл. За даними Держкомстату, станом на 1 січня 2018 року в містах мешкало 29,3 млн українців (69,3%), у сільській місцевості – 13 млн (30,7%), тобто міське населення переважає сільське у 2,2 рази. До міст-мільйонників в Україні належить Київ (понад 2 млн), Харків (1,5 млн), Одеса (1,013 млн), Дніпро (1 млн) та Донецьк (1 млн). Хоча це орієнтовні дані, оскільки перепис населення не проводився вже майже 20 років. Деякі експерти вважають, що населення Києва наближається до 3 млн осіб, ймовірно, перепис 2020 р. це підтвердить.
Світовим трендом, який поширився й в Україні, є формування міських агломерацій, коли центральне місто кооперується з найближчими поселеннями, створюючи об’єднання зі значним економічним потенціалом і потужною інфраструктурою. Сьогодні в Україні є 23 міські агломерації. Наприклад, до Київської, що нараховує 3 млн 648 тис мешканців, входить столиця та її найближчі міста-супутники: Бориспіль, Ірпінь, Буча Боярка, Бровари, Васильків, Ворзель, Глеваха, Немішаєве, Обухів, Українка, Чабани, Щасливе, Фастів, Калинівка, Вишневе. У Харківській агломерації (Харків, Чугуїв, Люботин та інші) мешкає майже 2 млн осіб, Дніпровська складається з Дніпра, Кам’янського, Новомосковська, Вільногірська та Синельникового й нараховує до 1,5 млн жителів.
Історичні, економічні й демографічні умови в містах склалися так, що люди, попри соціальну й культурну розмаїтість, упродовж століть навчалися жити разом, пристосовувалися до полікультурних умов, співіснували й діяли в рамках політичної та економічної інституційної системи міста. Така адаптація до міського життя в різних соціальних і етнокультурних груп відбувалася з різним ступенем глибини й не завжди успішно, адже просторова концентрація нерідко була причиною соціальних стресів, а водночас і джерелом різних соціальних інновацій. Широкі можливості міського життя значно сприятливіші для тих, хто прагне підвищення свого соціального статусу. Однак люди, які не зуміли досягти успіху, можуть швидко опинитися на соціальному “дні”, де відбувається накопичення протестного потенціалу та суспільного невдоволення.
Найрадикальнішим та найстрімкішим змінам піддаються найбільш економічно розвинуті та територіально поширені міста. В усіх сучасних мегаполісах спостерігається соціально-культурна фрагментація спільного територіального простору, частіше фіксується зростання соціальної нерівності, загострення міжетнічної й міжкультурних напруженості, більша політична нестабільність і вища схильність до радикалізму й насильства. Авторка поняття “глобальне місто”, американська соціологиня Саскія Сассен зазначає: “Глобальні міста з’явилися як простір, на який заявляють свої права, по-перше, глобальний капітал, який використовує глобальні міста в якості “організаційного продукту”, а, по-друге, “обділені” верстви міського населення, часто не менш інтернаціоналізовані, аніж капітал … очевидно, що вони стають ареною безлічі протиріч і конфліктів”[2].
До основних причини цих протиріч дослідники відносять інтернаціоналізацію капіталу; пришвидшення темпів міжнародної міграції; звуження в містах публічного сектору та нестачу міських ресурсів, пов’язану з впровадженням нових технологій реструктуризацію ринку праці відповідно до потреб глобального міжнародного розподілу праці та економічної інтеграції на регіональних рівнях; неспроможність соціальних держав забезпечити громадянам гарантований рівень добробуту; привілейованість корінних громадян та, як наслідок, інституційну дискримінацію мігрантів.
Однак, попри низку проблем і протиріч, сьогодні урбанізація є одним із ключових трендів глобалізації.
[1] Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура; Пер. с англ. под науч. ред. О. И. Шкаратана. М.: Гос. ун-т. Высш. шк. Экономики, 2000. 606 с
[2] Сассен С. Глобальный город: введение понятия // Глобальный город: теория и реальность; под ред А. Н.Слуки М.: ООО “Аванглион”, 2007
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
