Уроки казахських протестів

Казахські протестні події розвивалися так стрімко, що марно було намагатися щось спрогнозувати. Особливо в ситуації, коли влада відрізала країну від інтернету, а новини про Казахстан, які з’являлися у вітчизняному інфопросторі, здебільшого були пов’язані із черговою перемогою владної команди на виборах. Проте рішучість мітингувальників давала надію, що їм вдасться досягнути своєї мети бодай частково.

Й ось ця рішучість – вона докорінно відрізняла казахську ситуацію від демонстрацій проти фальсифікації виборів, що відбулися півтора року тому у Білорусі. Бо білоруси так чітко стояли на тезі про мирність свого протесту, що навіть із величезною кількісною перевагою й симпатиками в усіх прошарках населення не змогли скинути врешті режим, який хитався, проте втримався на крові та насиллі силовиків.

Зараз може здаватися, що ненасильницькі мітинги в Білорусі мали більше шансів на перемогу, ніж рішучі дії казахів. Однак ці аналізи марні, бо вони засновуються на ілюзії, що білоруські та казахські протестувальники діяли в однакових умовах. Насправді ж політичні реалії цих країн різні, тому не можна гарантувати, що й у наших північних сусідів ситуація дійшла б до того, що Лукашенко прохав би ввести в країну місію ОДКБ.

Проте з цих невдалих спроб революції можна зробити висновки. Протести в Казахстані й Білорусі вчать: що довше в країні закручуються гайки і знищується опозиція, що більш клептократичним є режим, що авторитарніша влада, що роздутіший каральний апарат, що гіршою є ситуація зі свободою медіа, то складніше здійснити успішну революцію, то більший опір чинитиме система, то потужнішим має бути порив народу й готовність боротися за своє. І то складнішим та довшим буде майбутній шлях до створення нових інституцій і справжньої демократії. За умови, що протестувальники цього прагнуть.

Ще одне питання, яке тінню нависає над усіма пострадянськими державами – це вплив Росії. І найбільшою проблемою ця країна є якраз для своїх найближчих союзників, бо вони дуже залежать від неї. Дружба з Росією – це шлях на маргінеси світової політики. Тому що єдина реальна зацікавленість Кремля – це не мати партнерів, а обкластися маріонетками, яких можна смикати за ниточки, коли буде потрібно, використовувати як сировинні придатки та викачувати з них усі багатства й мізки. А якщо вже зовсім стане туго із рейтингами, то можна просто захопити якусь частину їхньої території або взятися за поступове поглинання, шантажуючи союзницьку владу компроматами, військами, “новічками” та в інший спосіб, у який у Кремлі висловлюють свою відданість і любов.

Та й без цього будь-яка кооперація з Росією – це шлях назад, у глибоке дике минуле, адже ця країна лежить на дні різноманітних індексів (демократії, сприйняття корупції, свободи медіа тощо), у найглибшому закамарку, поруч з яким порядним державам не варто перебувати. Росія – це наче тазик, у який вас ставлять, аби залити ноги бетоном, а затим викинути вас у воду годувати рибок.

Тому залежність від Росії – це жах для країни і для народу, бо Кремль не робить нічого просто так, а лиш поступово підкорює собі та послаблює. Тож хіба варто дивуватися, що протести в Казахстані почалися після того, як зросли ціни на газ? Бо ж підскочили вони через політичні махінації Кремля, який створює штучний дефіцит на ринку. Після цього Путін ще і продав Токаєву стабільність у його ж країні, ввівши війська в межах контингенту ОДКБ і розстрілявши демонстрантів.

Та марно вважати, що це чудовий зразок кризового менеджменту. Це приклад того, як створити проблему на порожньому місці й героїчно її начебто розв’язати. Начебто, бо наразі невідомо, чим ситуація обернеться для Казахстану та самої Росії, яка може вляпатися в чергову історію про окупацію й налаштувати проти себе сусідів, які поки що ставляться до неї позитивно.

В умовах кризи авторитарна система правління старого совкового типу (а в Росії, Казахстані та Білорусі вона саме така, але в кожній країні зі своїми національними та геополітичними особливостями) призводить лиш до погіршення ситуації, адже вона вичерпала себе. Самі режими ще мають якийсь запас міцности, але в них відсутні додаткові опори, на які можна було б спертися в разі кризи. Дається взнаки брак союзників, довіри і взаємодопомоги. Натомість усі намагаються перехитрити одне одного й ніхто ні на кого не може покладатися. Казахська та самопроголошена білоруська влада намагаються шукати додаткових союзників, взаємодіяти із Китаєм, аби якось врівноважити ситуацію із впливом Кремля на свою політику, проте великих успіхів у зовнішньополітичному напрямі вони не можуть досягти.

Усе цілком логічно: що довше перебувати в стійлі авторитаризму, то важче даватиметься визволення з нього, то складнішим і тривалішим буде шлях до свободи. З іншого боку, ті, хто звільниться, здобудуть шанс на стрибок. Але знов-таки розрив із цивілізованим світом росте шаленими темпами, тому невдовзі жоден революційний запал не допоможе подолати прірву настільки, аби почуватися сучасниками із розвинутими країнами.

Білоруси й казахи, схоже, зрозуміли, що авторитарні божки забирають у них і в їхніх нащадків майбутнє. Проте поки що це розуміння не допомогло їм у боротьбі. І що довше вони відтягуватимуть, то складнішою буде ситуація, адже зачистки противників режиму лише загострюються.

А от росіяни взагалі демонструють волячу покору. Наразі запас нафторублів ще дає змогу Путіну й компанії тримати ситуацію під контролем. Проте ніколи невідомо, що саме й коли може прорватися та чим закінчиться така ситуація. Цілком ймовірно, що колись великий кризовий менеджер сам вириє собі яму. Тоді, здавалося б, можна буде запастися попкорном і спостерігати із насолодою. Та насправді доведеться ще уважніше пильнувати, бо якось не випадає очікувати чогось позитивного з того боку кордону.