By 
Кожна річниця початку Революції гідності була нагодою озирнутися назад і подивитися, який шлях пройдено відтоді. Емоції й спогади цьогорічного 21 листопада ще більше підсилилися найгострішим, мабуть, за всі ці дев’ять років усвідомленням, що боротьба триває і що вона виявилася ще складнішою і жертовнішою, ніж тоді можна було уявити.
З’являються нові герої, деякі ж назавжди йдуть від нас. За цей час відбулася і суттєва ротація головних персонажів на політичній арені, що також віддзеркалює зміни в країні й дає змогу робити певні висновки на майбутнє.
Політики Євромайдану тоді й зараз
Великий відсоток представників “старої школи” зник із політичного горизонту, і це вже доконаний факт. Рух “Чесно” у своїй статті з промовистим заголовком “Політики Євромайдану. Кого з’їла революція” нагадує про найпомітніших політичних діячів, які були одними з основних учасників Революції гідності, і розповідає, що з ними відбувалося далі, що вони роблять після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, хто із них досі залишається в українській політиці, а кому втриматися не вдалось.
Сам перелік цих персоналій – Петро Порошенко, Віталій Кличко, Андрій Парубій, Мустафа Найєм, Арсеній Яценюк, Олег Тягнибок – уже викликає дивне відчуття, наче спрацювала машина часу й перед очима постали вже призабуті й безнадійно неактуальні політичні обставини й домовленості.
Так, серед цих людей зараз є чинні народні депутати, але все-таки на високих посадах тодішні політики першого ешелону здебільшого не втримались. За винятком хіба що Віталія Кличка, уже тричі обраного мером Києва.
У цьому переліку немає таких “політиків із народу”, як Володимир Парасюк і козак Гаврилюк, кожен із яких відіграв по-своєму велику роль у подіях Революції гідності, але їхня політична кар’єра закінчилася після першої ж каденції в парламенті. Володимир Парасюк, щоправда, є одним із тих політиків часів Майдану, хто зараз узяв до рук зброю і захищає країну у війську. Серед них також Тетяна Чорновол, Ігор Луценко та інші.
З тодішніх “важковаговиків” у великій політиці після програшу на минулих виборах намагається залишатися експрезидент Петро Порошенко, займаючись публічною волонтерською діяльністю. Натомість перший прем’єр післямайданної України Арсеній Яценюк нещодавно вигулькнув в інформаційному просторі радше в іронічному ключі: коли Україна почала укріплювати нарешті кордон із Білоруссю, згадалася багатостраждальна й недобудована “стіна Яценюка”.
Тобто можемо констатувати, що за останні дев’ять років українська політична система кардинально змінила головних учасників. І це мало б бути доброю наукою для політиків теперішніх і майбутніх.
“Після перемоги”: хлопці прийдуть – порядок наведуть?
Революція гідності сформувала в суспільстві запит на серйозні якісні зміни, але політики, які прийшли у владу зі сцени Майдану, у своїх кріслах здебільшого не втримались, бо виявилися неготовими чи нездатними цей запит реалізовувати. Або їм це було невигідно, бо як іще пояснити, наприклад, постійне відкладання судової реформи? Так, водночас можна говорити й про інфантильність самого суспільства, про завищені очікування, перекладання відповідальності й надію на прості рішення, а також про апогей цієї інфантильності, що вилився в “голосування по приколу” у 2019 році.
Але доводиться констатувати й беззаперечний позитив: Україна – це таки не Росія, й українці змінюють владу, коли вона їх не влаштовує. І те, що топові політики часів Майдану “не втримались у владі”, – це швидше їхня невдача, але точно не поразка країни й Революції гідності.
Зараз реальність повномасштабної війни з Росією знову форматує і політичний ландшафт, проте навіть зумовлені воєнним станом обмеження і владна монополія в інформаційному просторі навряд чи можуть призвести до узурпації й закостеніння влади. Не працює це так в Україні. Проти такого сценарію і той факт, що Україна вже зараз критично залежна від міжнародної фінансової допомоги й буде ще більш залежна під час повоєнної відбудови, а таку допомогу навряд чи будуть надавати тоталітарному режиму.
Водночас у самому суспільстві зараз знову можна помітити лейтмотив, який більшою чи меншою мірою вже звучав, починаючи з 2014 року. Мовляв, більше так не буде, от повернуться хлопці та дівчата з фронту й наведуть тут лад. Та це все є радше відгомоном тієї самої інфантильності. Звісно, війна розкрила сильних і яскравих особистостей, з’явилися нові лідери, які потім можуть уже безпосередньо брати участь у політичному житті.
Цілком можливо, що із середовища нинішніх військових, парамедиків, волонтерів невдовзі виростуть серйозні політики. Однак у списках партій на майбутніх виборах можуть з’явитися і нові “козаки Гаврилюки” – люди, які свого часу стали знаковими, впізнаваними постатями й навіть своєрідними символами боротьби, а зараз, цілком імовірно, можуть виявитися непридатними, наприклад, для парламентської роботи. Їхні імена можуть просто використати для політичної реклами й прикриття потрібних людей у списках.
Та все ж очікування, що ці люди повернуться з фронту і зроблять усю складну роботу, є щонайменше безвідповідальним. Хотілося б думати, що виклики, з якими зараз стикається країна, змусять суспільство, а зокрема українського виборця, подорослішати.
