Усуспільнення насильства

Усуспільнення насильства
Теракт у Луцьку попри всю його провінційну театральність, очевидну придуркуватість як самого терориста, так і його вимог, став символом тієї тенденції, що розвивається в Україні не від нині. Насильство з використанням вогнепальної зброї та вибухівки стало вже суспільним явищем. Це з одного боку означає, що все частіше пересічні члени суспільства вдаються до спроб вирішити свої проблеми за допомогою зброї, а з іншого – що жертвами терору ставатиме все більша кількість «богу душу винних» таких самих пересічних членів суспільства.

В демократичних суспільствах право на насильство над громадянином має виключно держава. Коли держава не здатна зберегти цю монополію, то до насильницьких дій все активніше вдається криміналітет. Так званий «пересічний громадянин» бере в руки зброю як останній аргумент, коли остаточно втрачає віру в державу і перемагає свій страх перед злочинним світом.

Стається це, звичайно ж, не раптово і не так просто, але якщо країна перебуває у стані воєнного конфлікту, то інерція законослухняності минає швидше. Ще ніколи в новітній історії України в її громадян не було на руках такої кількості вогнепальної зброї та вибухівки (мова йде про мільйони одиниць), такого числа людей – не професійних військових -з бойовим досвідом, такого високого рівня фрустрації і озлоблення. Зрозуміло, що все це не могло минути без наслідків.

Хорватський науковець, доцент Відділу антропології Філософського факультету університету у Загребі Душко Петровіч у своїй монографії «Час беззаконня: демократизація насильства у контексті розпаду Югославії» намагається дослідити, чому той період у його країні був травматичним і для людей, котрі не були безпосередньо пов’язані з воєнними діями. Тому, вважає він, що насильство не обмежувалося лінією фронту, а широко проникло у всі верстви суспільного життя.

Сформований Петровічем термін «демократизація насильства» – це якраз про те, що коли держава втрачає монополію на насильство, то «справедливість» у свої руки беруть патріоти чи активісти, злочинці чи власники майна, сусіди чи колеги по роботі тощо.  

Першими під удар потрапляють «інші» чи «не наші»  – неправильні, нехороші, небезпечні. Ті, хто в обивателя викликає асоціацію з його проблемами і страхами – «через таких ворог обов’язково нападе», «через них не функціонує система», «такі поширюють інфекції, безбожництво і аморальність». А коли вже обиватель в свої озброєні руки бере справедливість, то коло «винних» неодмінно розшириться – старі борги й образи, невдячні родичі й сусіди, нещирі й неприязні односельчани etc.

«Демократизація насильства» починає функціонувати тоді, коли попередній громадський порядок втрачає легітимність, а колишні правила і норми перестають діяти, коли в державі закони застосовуються вибірково і частково. Коли покарання за злочини не є для злочинців достатнім бар’єром. Безкарність є рушійною силою усуспільнення насильства. Усуспільнене насильство є не лише основою для зросту злочинності, але й для збільшення рівня корупції та зменшення функціональності державного апарату.  

Комуністичний режим міцно тримав у своїх руках монополію на насильство. Тому українці вперше зіткнулися із безвладдям і неконтрольованим насильством під кінець минулого тисячоліття, а той період увійшов в історію пост-радянських країн як «лихі 90-ті». За десятиліття президентства Кучми кримінальний «бєспрєдєл» і вуличний бандитизм для більшості громадян України перестав бути проблемою, але нікуди не зник, як і не було ліквідовано умов для його існування, нехай і у більш пасивній стадії. Тож для його відродження потрібен був лише відповідний поштовх.

Таким імпульсом для відновлення насильства у суспільстві стали події, які ми звемо Революцією гідності, та їх наслідки – руйнування системи державної влади, збройний конфлікт, поляризація суспільства за принципом майдан-антимайдан, безкарність для «своїх» тощо.

В якийсь момент небайдужа, але все ж пересічна людина вирішила, що може без повноважень влади вдатися до насильства. Важко сказати, з чого все почалось – із «групи Парасюка», яка стріляла в міліціонерів; із смітникової люстрації; із одеської трагедії; із підступного вбивства Бузини? Це вже, мабуть, тема для істориків. Для громадян України, натомість, важливо те, як ситуація розвивається.

Парамілітарні організації, які на власний розсуд вирішують, хто може проводити конференції чи організовувати концерти, а хто ні. П’яні атошники, котрі вирішують свої амурні проблеми чи недобросусідські взаємини за допомогою бойових гранат. Перестрілка в Броварах двох груп «маршрутників». Розстріл семи непроханих любителів риболовлі власником ставка. Прикладів безліч і кожного дня додаються нові. То чого ж дивуватися, що не дуже розумний, але дуже «плохой» уркаган-письменник вдався до теракту, щоб заявити про себе? Як кажуть – далі буде.

Питання лиш: як часто, з якою кількістю жертв і як довго триватиме цей період. На ці питання у мене відповідей немає. Є лише нехороші передчуття, базовані на певних фактах. По-перше, українська державна влада слаба і не видно тих лідерів, за допомогою яких вона могла б стати сильнішою. Корупція, некомпетентність і безкарність представників політичних, бізнесових та кримінальних еліт видаються непоборними. Кількість зброї в громадян, середовище ветеранів і фрустрація у суспільстві тільки збільшуватимуться. Все це призведе до ескалації насильства в суспільстві.

А що ж влада – в широкому розумінні цього слова – не боїться цих тенденцій, не спробує взяти ситуацію під контроль? Боїться і спробує. Але не так, як це собі уявляє пересічний член суспільства. Десь у парламенті кружляє проект закону про створення приватних армій. І якщо цілі і завдання державної армії зрозумілі, то справжня мета майбутніх приватних армій навряд чи й буде зрозумілою з проектів закону та поправок до них. Скоріш за все, що їхнє місце буде поміж тими, хто їх створив, і суспільством, зануреним в хаос насильства.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Страх наш насущний Ніцше про «нову аристократію». І наші дні