By На зміну представницькій демократії приходить демократія утопічна, демократія гри, демократія соціальних мереж, фестивальних форматів та мандрів віртуальними світами. У ній віковічна гра змісту і форми породжує суще, принципово відірване від буття та присутності в бутті.
Дотанцювалися до мишей. З чотирьох десятків пропозицій обрані врешті-решт дві конфронтаційні. Хоча розумні люди кажуть, що коли передвиборчі штаби запускають “шизу” (або ж делеговане масам божевілля, психічну епідемію, індуктивний психоз), жодна пропозиція не буде об’єднуючою. Тобто завжди залишатиметься хрестоматійне: “Я д’Артаньян, а ви всі – агенти Ху…ла”.
Також зрозуміло, що вірус делегованого божевілля не вражає тих, хто критично мислить. Але критичне мислення не є набутком рустикальної культури, базованої на невмотивованій повазі до визнаних громадою авторитетів (простіше – до начальників, попів і відьом).
Колись Віктор Пелевін назвав утопічну країну, населену людьми-об’єктами для створення віртуальної реальності, Уркаїнським Уркаганатом. В Україні на нього, зрозуміло, образилися. Однак автор “Чапаєва і Пустоти” як у воду дивився: Україна є прикладом ідеального місця для масштабних соціальних маніпуляцій. Україну населяють переважно два типи людей, які “їдуть у різних потягах”: одні вібрують разом із плацкартним вагоном часів Брежнєва, інші заповнюють “третій клас” пасажирського поїзду доби Франца Йосипа.
Особистостей, адекватних ХХІ століттю, в нас майже нема. Масовка здебільшого складається з представників двох архаїчних субкультур – совкової та шароварної. І з першими, і з другими можна гратися, як із зомбі. Треба лише правильно підбирати “набори сигналів” для програмування їхніх дій. І тут не потрібні навіть програмуючі послання – достатньо одних лише картинок у стилі “баба і кіт” та слоганів. У цьому плані Facebookвипередив телевізор. Це лише ідеалісти думають, що інформаційний простір можуть сформувати прогресивні спільноти. Але прогресивним спільнотам не пробити стіну архаїки.
А поки в нас “парилися” з проблемами канонічності, світ пройшов модерну стадію, пробігає постмодерну. І нас прихопив із собою, вмонтував у себе. Деякі “просунуті” з наших почали, бува, питати: “А як ми без демократичних традицій, без школи лібералізму?”. На що їм відповіли, що пізно Грицеві до школи, та й школу ту вже закрили, бо мудрі люди знайшли “постправду”, і тепер замість нудних доцентів у них Siri на айфоні та зноски на Вікі.
А ще пояснили, що для переходу з рівня “вівці” на рівень “чабана” правила постмодерної гри вимагають від гравця принесення особливої символічної жертви. Як у дитячій грі: “А”і “Б” не казати, у бік дверей не дивитись. Більшість гравців погоджується і починає ганяти симулякра неозорими просторами батьківщини. А симулякр водночас ганяє “чабана”, бо він за нього вищий. Симулякр – десь у віртуальний гіперфреймовій хмарі, а “чабан” разом із “вівцями” – у тій інформаційно-комунікативній печері, де, серед інших веселощів, має втіху додавати до свого акаунту друзів, чверть із котрих також симулякри.
Чи може в цій повені “постправди” зберегтися класична представницька демократія? Відповідь зрозуміла. Вона, та демократія, давно вже на тому цвинтарі, де поховали ідеології ХХ століття, а перед ними – класичний світ із його дитячою вірою в цінності героїв Жюля Верна та простими дихотоміями на кшталт “правильно-неправильно”.
Це демократія делегованих мрій та політичного фентезі. У ній презентація важливіша за презентоване. У ній усі потроху виграють, і програють також усі потроху. У ній заборонено питати про засновників гри чи про зарплати арбітрів. Але в нас і далі не розуміють, не здатні або ж не хочуть розуміти, що підручники з політології нові покоління гуманітарних технологів уже здали в макулатуру.
У нас, серед іншого, з розумним виглядом обговорюють “стьобну ідеологію Зеленського”. Наші вумники щиро впевнені, що Зеленський є носієм якоїсь загадкової постмодерної ідеології, що знову-таки загорнута у якусь там “постмодерну трікстерну форму”.
Вони не розуміють, що політичним гравцям доби утопічної демократії ніяка ідеологія не потрібна. І що постмодернізм (не кажучи вже, наприклад, про гіпермодернізм в розумінні послідовників Жіля Липовецького) розглядає всі види ідеологій не як опорні системи колективного мислення, а лише як специфічні форми презентації для спільнот з переважаючим архаїчним світоглядом.
Тут потрібно віддати належне Зеленському та його штабу. Вони повністю відповідають стандартам та вимогам доби утопічної демократії. Вони формують свій “політичний топос” не у вигляді смислового острова з визначеною топографією (ідеологією) та окресленою береговою лінією (програмою), а як морську течію, залежну від рефлективних вимог суспільно-політичного середовища.
У цьому процесі симулякри перестають бути блідими тінями архетипів та “опорних смислів”. Усе стає рівноцінним і рівнозначним. І жодні апеляції до тієї реальності, де нібито закінчується гра, не виводять нас за межі симулякрів. Гра тепер не закінчується ніде. Навіть там, де кров і смерть. Адже насправді ніхто її не контролює: ні бенефіціари, ні арбітри, ні носії ядерних валізок. Ніхто.
Комусь така констатація може здатися фантастичною. Хтось почне її заперечувати. Насправді ж і це не має жодного значення, адже передбачено грою.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
