В очікуванні стрижневих подій

В очікуванні стрижневих подій

Тут один поважний чорт і начебто інтелектуал запитує: “А чи не підбити нам проміжних підсумків?” Спочатку хочеться послати його, але щодо інтелектуальних чортів посилання є непродуктивним. Вони тихо-мирно випаровуються зі спільноти, проте невдовзі знову виникають. І з тими самими дурними запитаннями.

З іншого боку, формально в підбиванні проміжних підсумків немає нічого підривного. Навіть тоді, коли сама, перепрошую, “підсумковість” видається декому вкрай недоречною, коли шановна публіка перебуває в очікуванні стрижневих подій і гаряче дискутує, як саме Червона Шапочка буде душити блідого вовка: голими руками, волосяним арканом чи, може, контрабасною струною.

Отже, проміжні підсумки.

Перший проміжний підсумок полягає в тому, що українська державна машина й далі виконує свої стрижневі функції, незважаючи на масштабні й послідовні руйнівні зусилля цілої континентальної імперії. І що голосніше привілейовані холопи Путіна заявляють, що “всі завдання військової операції будуть виконані”, то очевидніше, що ні, не будуть.

Другий проміжний підсумок: наше виживання повністю й цілком залежить від темпів постачання західної зброї й від масштабів фінансової підтримки вільного світу. Бо, що не кажи, ані хоробрість, ані згуртованість, ані вмотивованість самі собою, без достатньої кількості високотехнологічної зброї, не спроможні фронтально протистояти нашому ворогові. Тій армії, яка готова за одну добу здійснювати 40–50 тисяч пострілів із великих калібрів та РСЗВ і тримати такий темп витрати БК навіть не тижнями, а місяцями.

Третій проміжний підсумок: ми – лише частина тієї сили, що протистоїть агресору. А ця сила не є монолітною, не перебуває в системній єдності. Вона складається із суверенних сил, з’єднаних певними інтересами й домовленостями. Історія вчить нас, що інтереси й домовленості завжди є тимчасовими. І що довше триватиме війна, то більшим є ризик трансформації сприятливої для нас кон’юктури.

Четвертий проміжний підсумок полягає в тому, що суспільні еліти путінської держави (інтелектуальні, мистецькі, бізнесові, регіональні, етнічні, релігійні) перебувають під повним контролем архаїчної, але консолідованої й вмотивованої бюрократії. Відповідно, усі сподівання на внутрішню деструкцію РФ поки що залишаються лише сподіваннями. Санкції також не матимуть належного ефекту в осяжній перспективі, якщо Туреччина, Китай та Індія й далі економічно підтримуватимуть Москву на теперішньому рівні. А ніщо не вказує на те, що ці держави збираються змінити своє ставлення до російської експансії в Україні.

П’ятий проміжний підсумок: на шостому місяці війни наша держава опинилася в ситуації безпрецедентно жорсткої векторності. Зазвичай велика політика передбачає наявність вибору. Але в українців у серпні 2022-го його немає. Є лише два умоглядні варіанти майбутнього. В одному з них глобальна сила, що протистоїть агресору, (включно з нами) перемагає, в іншому нас немає, а світ повертається до кривавих практик Модерну.

Усі ці підсумки не містять у собі нічого принципово нового. Вони не надто оптимістичні. З одного боку, усе свідчить про те, що війна надовго. З іншого – нам невигідне її затягування. Хоча б з огляду на критичну залежність від хиткої міжнародної кон’юктури.

Можна, звісно ж, раз у раз повторювати відомий жарт про те, що російська армія не сильна, а лише довга. Але якщо вона не просто довга, а дуже-дуже довга, то це, очевидно, не менша проблема, аніж сильна ворожа армія.

Єдиний висновок: настав час, коли потрібно шукати ефективну концепцію війни. Яка б, серед іншого, враховувала й те, що ворог створив свою “суверенну” шизофренічну реальність, у якій, власне, і воює. Яка б не дозволила Москві масово застосовувати військові шаблони столітньої давності, витягувати з минулого “логістику палет”, тактику “вогняного валу” та стратегію ракетного терору.

Концептуальних пропозицій багато. Серед них є фантастичні, рафіновано “диванні” й безмежно далекі не лише від фронтових, але й від штабних реалій. Це переважно продовження тих гіпероптимістичних березневих і квітневих мудрувань про те, що ворог “повністю вичерпав резерви”, “морально розклався”, “втратив найбільш боєздатні частини”, “перейшов на радянську техніку 60-х”, “сточується, як грифель олівця” тощо. Ці популярні меседжі, які кочують з однієї “експертної” статті до іншої, ще не вичерпали себе на пропагандистському векторі, але не годяться для концептуального осмислення.

А тим часом досвід перших місяців війни містить цікаві підказки. Він, серед іншого, підтверджує зв’язок між поразками російської армії й браком лінійної логіки в українському спротиві. Тому ворог вперто намагається “впорядкувати” до лінійної простоти “у стилі 1944-го” не лише власну логістику, але й, якщо може, українську. Нав’язавши нашим військам на Сході архаїчне фронтальне протистояння, у якому головну роль відіграє далекобійна артилерія, російський Генштаб здобув концептуальну перевагу. Змусив наших грати на його смисловому полі.

Щоб стратегічний контрнаступ вдався, потрібно перетягнути гру на поле керованого (або ж “напівкерованого”) хаосу. Туди, де росіяни зазнали березневої поразки.

Ефект від застосування HIMARS став, як я сподіваюся, першим кроком на шляху до означеного поля. Якщо окупанти відчувають колективну невпевненість і хворіють на “хаймерсофобію”, то це наближає ситуацію до втрати лінійності. Кожний зруйнований міст, кожний пошкоджений транспортний вузол і спалений склад БК наближає ту мить “Х”, коли колективна невпевненість перетвориться на паніку.

У стратегії керованого хаосу мають бути три потужні складники. Перший – довгий і дратівливий для ворога брак результатів (перемог) на “нулі”. Другий – успішна діяльність у ворожому тилу партизанських з’єднань і українських ДРГ. Третій – смертоносні та несподівані ракетні й артилерійські удари в логістичні вузли на всій окупованій території. І все це має відбуватися в маніфестальному форматі, наче велике шоу, у якому невідворотно розгортається безжальний і (трішки) божевільний сценарій.

Якщо Путін навчився лякати світ награною непередбачуваністю й дешевими трюками на штиб мінування атомних станцій, то що заважає Києву грати в “довгу прелюдію” контрнаступу? У гру, де показове отруєння зрадника Сальдо є не менш важливим “актом переконання”, ніж підрив військового складу. Хай як хочуть у Кремлі бачити своїх солдатів безхитрісними “ваньками” з 1944-го, ті солдати є людьми XXI століття, мешканцями сучасного вселенського театру, у якому мотивувальний настрій глядачів залежить не від дармової буханки в буфеті, а від яскравого жесту на сцені.

Здається, наше командування розуміє важливість маніфестацій керованого хаосу. Кожну нову добу воно прикрашає яскравими (у прямому розумінні) сценічними жестами. Інтелектуальні чорти, звісно, бурмочуть, що всі, мовляв, балакають про контрнаступ, а його майже немає. Насправді ж контрнаступ уже розпочався. Ще не в тій реальності, де вибухи змушують зариватися у твердий степовий ґрунт. А поки що в тій суміжній, де бункерні діди сценічно тужаться, надуваючи кульку мертвонародженої імперії.

Проте варто пам’ятати, що суміжні реальності взаємозалежні.

Пов'язані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Навколо Арестовича Батьки догм