By Робота художника Цуне Накамуре “Портрет сліпого письменника Єро-сан” – візитна картка Національного музею сучасного мистецтва в Токіо. Єро-сан або Айрошенко в Японії, чи Айлосяньку в Китаї – саме так називали Василя Яковича Єрошенка. Хто ж він, всесвітньо відомий українець, про якого більше знають у Піднебесній, аніж на батьківщині?
Василь Якович Єрошенко – мандрівник, мовознавець-поліглот, засновник шкіл для сліпих, есперантист і письменник, чиї твори спершу публікувались в Англії, Японії та Китаї і лише згодом в Україні. Народився 12 січня 1890 року в козацькому селі Обухівка на Білгородщині (1954 року ця територія відійшла до Росії). Перехворівши кором у чотири роки втратив зір.
Якось батько повів малого Василя на ярмарок у сусіднє містечко Старий Оскол й хлопчик уперше почув музику у виконанні оркестру. Надзвичайне враження справили на нього і пісні кобзарів, котрі були частими гостями в його рідному селі. Можливо, саме це й пробудило у Василя бажання мандрувати світом і пізнавати його.
Зваживши на захоплення сина музикою доволі заможні батьки віддали його у сім років навчатися гри на гітарі та скрипці. Згодом хлопець самотужки опанував ще й фортепіано. Долею здібного музики зацікавився місцевий поміщик – граф Орлов-Давидов. Завдяки йому дев’ятирічний Василь потрапив до московської школи-притулку для дітей із вадами зору, де здобув фах скрипаля та отримав “знання ремесла щіткаря і кошикаря”. Опісля працював у оркестрі народних інструментів, та майже весь свій заробіток витрачав на послуги бідного актора, який вголос читав незрячому книжки.
Доленосною для Василя Єрошенка стала зустріч з Ганною Шараповою, що сповідувала принципи великого гуманізму та захоплювалася есперанто – мовою створеною варшавським окулістом Людвіком Заменгофом з метою полегшити спілкування між представниками різних народів. Шарапова допомогла Єрошенку вивчити есперанто та влаштувала першу поїздку за кордон, в Англію.
Із 1912 року Єрошенко навчався в Королівському коледжі та в Музичній академії сліпих у Новуді, передмістя Лондона. Тут він досконало опанував англійську мову, написав декілька казок, що привернули увагу місцевих критиків. Тогочасна столиця колоніальної Британської імперії була одним зі світових центрів сходознавства, тож Василь швидко зацікавився буддизмом, почав вивчати японську мову та готуватися до поїздки на Схід.
Уже 1914 року за дорученням товариства есперантистів Єрошенко виїхав до Токіо, щоб викладати штучну мову в одному з університетів. Одночасно вивчав психологію, медицину, музику, японську мову та літературу, а ще гру на традиційних японських інструментах для сліпих – кото і сямісені. Репертуар, а це понад 200 п’єс, він мав заучувати напам’ять від учителя. Окрім того, поглиблено вивчав філософію та мистецтво і поєднував викладацьку роботу в університеті з працею у школі для незрячих.
Його знання філософії було надзвичайно глибоким: 1916 року підчас дискусії з великим індійським письменником і філософом Рабіндранатом Тагором Василь Єрошенко вразив його обізнаністю християнського віровчення, давніх текстів буддизму і висловів пророків ісламу. Цього ж року із наміром організувати навчання сліпих дітей він вирушив до Таїланду, а згодом до Бірми та Індії.
1919 року за розпорядженням британської влади Єрошенка заарештували як “більшовицького агента” та депортували з Індії. Водночас у Владивостоці мав відбутися суд над письменником. На щастя, Василю Єрошенку вдалося втекти до Китаю: коли англійський пароплав пришвартувався у Шанхаї, корабельний лікар передав полоненому одяг вантажника і флакон жовтої фарби (для обличчя), перевдягнений і загримований чоловік прилаштувався у довгу вервечку вантажників і без перешкод зійшов на берег. Мабуть, він не раз вдячно згадував батьків, які ніколи не обмежували синової свободи, тож Василь чудово орієнтувався у просторі і міг пересуватись без палички.
З Шанхаю Єрошенко знову повернувся до Японії, та згодом на прохання есперантистів таки приїжджає в Китай. Декілька місяців Айлосяньку живе в Харбіні, потім викладає у Шанхайському університеті. Тоді ж дебютує як літератор, що пише мовою есперанто. Його казку “Оповідки зів’ялого листочка”, перекладену китайською, надрукували у двотижневику “Східний часопис”.
Невдовзі на запрошення письменника Лу Сіня Єрошенко переїжджає у Пекін та поселяється у нього вдома. У своїх спогадах Лу Сінь згадував, що щиро полюбив “цього вічного бурлаку”, бо відчув у ньому самобутню талановиту натуру, людину з великим чуйним серцем. Одна книга із 20-томного видання творів Лу Сіня майже повністю відведена перекладам китайською казок Єрошенка та післямові до них. Лу Сінь також переклав і п’єсу “Рожеві хмарки”, її опублікували 1923 року окремим виданням.
У цей період просвітницької діяльності Василь Єрошенко викладає в університеті, виступає з лекціями на літературних вечорах, подекуди виконує українські народні пісні. Його племінниця Віра Сердюкова згадувала, що серед улюблених були “Розпрягайте, хлопці, коні”, “Закувала та сива зозуленька”, а також покладені на музику вірші Тараса Шевченка.
Робота, успіх, визнання – усе це подарував українцеві Пекін, але… серце кликало додому. Після десяти років мандрів мислитель зрештою повернувся на Батьківщину. З 1924 року працював перекладачем в московському Університеті трудящих Сходу. Згодом продовжив мандрувати світом: 1928 року побував на Чукотці, де організував школу для дітей з вадами зору, потім – в Нижньому Новгороді. Редагував часопис незрячих літераторів у Москві, був директором дитячого будинку у Туркменії, де розробив туркменську абетку для сліпих. Він ні на мить не припиняв літературної діяльності та усіляко прагнув полегшити життя незрячих.
Уже на схилі віку Єрошенко сказав своїм учням: “Я думаю, що головне призначення людини на землі – творити добро, жити для людей. В учнях я знайшов продовження, і це дає мені відчуття щастя. Я знаю: життя не минуло марно. Отак і ви живіть, друзі мої, щоб не було соромно”.
Вірний собі та власним ідеалам, Василь Єрошенко не побоявся звернутися з листом на захист міжнародної мови есперанто й есперанто-руху безпосередньо до Сталіна. Хоча добре знав, що Спілку есперантистів радянських республік розгромлено за вказівкою “великого керманича всіх народів”, а багатьох діячів заслано в Сибір. Офіційно радянська влада Єрошенка не переслідувала, проте він завжди залишався під підозрою, адже листувався із закордонними друзями незрозумілим брайлівським шрифтом, та ще й відмовився працювати на перехопленні телефонних розмов іноземців у готелі “Москва”.
Мандрівник, етнограф, чудовий педагог, поліглот, який володів майже двадцятьма мовами, ніколи не цурався свого українського коріння, свого роду. Навіть у далекій Туркменії розучив і поставив із вихованцями оперу Миколи Лисенка “Коза-дереза”. Часто навідувався і до рідної Обухівки. Сюди ж повернувся хворим на рак, щоб спочити на рідній землі 23 грудня 1952 року. Свій безцінний архів Василь Єрошенко заповів Всеросійському товариству сліпих, та його бездушно спалили. Твори так і не були надруковані, здавалось, письменника забуто назавжди…
І хоча окремі твори Єрошенка все ж були перекладені українською, та ми знаємо про нього надто мало. З 2002 року діє Міжнародна науково-дослідницька група “Василь Єрошенко та його доба”. Також його іменем названо український Благодійний фонд “Есперо”, що займається поширенням творчої спадщини письменника та підтримкою есперанто-руху. Але цього недостатньо для розуміння усієї величі постаті Василя Єрошенка українським народом.
Нині Україна прагне стати мостом між Азією та Європою, долучившись до амбітного китайського проекту “Один пояс – один шлях”, налагодити партнерські стосунки із Китаєм. Тож саме зараз надважливо відшукати точки зближення не лише в економіці, а й у культурі та історії. Життєвий та творчий шлях Василя Єрошенка без перебільшення може стати тією цеглинкою, що ляже у підмурівок подальшої співпраці двох країн.
Ксенія Зданєвська
