Вавилонські фрагменти

Вавилонські фрагменти
Люди запам’ятовують події, які їх вражають. Колись дуже давно у Вавилоні впала якась здоровенна вежа. Чи то добрі люди її завалили, чи то помилилися архітектори – невідомо. Але немає жодного сумніву, що вежі падали й до цієї пригоди, і після неї. Про ті падіння забули, а про вавилонське – ні. Воно чимось вразило людей того світу. І ці вражені сформували повідомлення про Вавилонську вежу. Воно зачепилося за тексти на кшталт біблійного й за стрижневі речі світу сього, як-от карти Таро. І стало одним із тих повідомлень, які формують нашу історію й наше мислення. Формують нас.

А ще люди запам’ятали якусь вавилонську блудницю. Не афінську, не римську, не мумбайську, не лондонську, а саме вавилонську. І знов-таки сформували повідомлення про неї. Так світом почали блукати вже два вавилонські повідомлення – про вежу і про блудницю. Можна припустити, що наш світ сформований ними. У ньому постійно будують приречені вежі й люди, що торгують собою. У тому плані всі епохи – однакові. Вони відрізняються лише настроєм.

Скажімо, за доби хана Чингіза настрій був препаскудним. Будівничі веж і блудниці очікували кінця світу. Горді вежі падали одна за одною, а послуги тих, хто торгував собою, знецінилися. А в минулому столітті, попри дві світові війни, із настроєм було все ок. Вежі імперій – державних, фінансових, медійних, сектантських – штурмували небо, а торгівля собою стала головним заняттям.

З тим ми й рушили в нову добу. Щоправда, на її початку терористи знищили дві з веж, але залишилося достатньо для подальшого процвітання, для переходу до доби вавилонського настрою, у якому гаснуть сенси вавилонських повідомлень.

Нові покоління вже не хочуть, щоби їхній щоденний настрій залежав від трансляції повідомлень. Від системних текстів, що пропонують якусь попереджувальну модальність. Люди нашої доби не хочуть отримувати жодних повідомлень, у яких міститься некомфортна інформація, тривожні меседжі або щось, що створене для роздумів. Вони не хочуть ставати перед сутнісним вибором і розшифровувати ті культурні коди, які свідчать про складність довколишнього світу.

Нове покоління хоче, щоби настрій виникав без посередництва досвіду й аналізу. Їм подобається, коли кажуть: “Історія нам невідома, тому що історики про все брехали”. Водночас вони не особливо заморочуються щодо аналізу співвідношення брехні і правди, фактичного та міфічного. Їм достатньо того, що пізнанню ненависної їм історії відмовлено в суспільно оголошеній цінності.

Тепер можна забути про все погане, що заважає іграм із мімішними картинками, з криптовалютами й іншими одномірними речами сущого. Уже можна не прагнути успіху. Не обмінювати свій теперішній час на майбутній комфорт. Та й загалом не напружуватися заради майбутнього, заради того, чого ніхто не зможе їм гарантувати.

Нове покоління ліниво дивиться на повзуче відродження чорно-білого світу блудниць, твердо переконаних у правильності й сакральності свого блуду. Воно сміється з досвіду та ігнорує приклади. Почувши про обмеження свободи, воно запитує: “А що воно таке – та свобода?”. Адже повідомлення про свободу для нього є лише одним із повідомлень, яким відмовлено в праві псувати настрій.

Старшим поколінням також відмовлено. Бо фундамент їхньої вежі складається з дуже серйозних і відповідальних повідомлень, а також травм, заподіяних цими повідомленнями. На такому фундаменті нудно будувати.

А у фундаменті тієї вежі, яку будують нові покоління, – лише настроєвий туман, у якому замість їжачка-філософа ховається одне-єдине кисле передчуття, не сформоване в повідомлення знання про те, що теперішній світ рухається в бік катастрофи. Передчуття краху – швидкого або ж розтягнутого на десятиліття повільного звуження можливостей – проте однаково невідворотного. Одночасного краху всіх веж, розхитаних нагромадженнями токсичної брехні, токсичних грошей і висхідного системного розриву між людиною як психобіологічною єдністю і створеним нею принципово роз’єднаним середовищем, яке нагадує вселенський смітник вживаних і викинутих речей, ідей та почуттів.

“Просто дайте нам жити, – каже нове покоління. – Поки ще можна жити в цьому світі, створеному неправильними повідомленнями тих козлів, які жили тут до нас і зовсім нічого не розуміли. Дайте нам доюзати оцей ваш грьобаний Вавилон. Дайте нам дотанцювати вавилонський танок. Маємо відповідний настрій”.

Мало хто з нових поколінь чекає, що старші їм щось пояснять. Ще менше з них бажають псувати собі настрій вивченням травматичного минулого. Для молодих і без тих пояснень, і без історії все начебто зрозуміло. Усе лежить на долоні.

Вони бачили й досі бачать своїх батьків і представників старших генерацій. Вони слухали в школах і вишах невдах, які за високими словами та великими планами ховали (й далі намагаються сховати) власну безпорадність, нікчемність досягнень і страх перед тим майбутнім, яке виходить назустріч їм не з подяками й не з добрими очима.

Вони виросли серед цвинтарних ритуалів, серед навчальних і директивних повідомлень про необхідність насильства, примусу про велич страждальців і героїв. Їх нудить від усього цього. Вони хочуть фестивалити. І не боятися майбутнього. Не тому, що вони в нього не вірять. А тому, що вони про нього не думають.

Не думають – не значить “не передчувають”.

Світом розливається передчуття, що в недалекому майбутньому безжальна сила, відома людям під багатьма іменами й назвами, уже приготувала для нових поколінь падіння глобальної вежі. Для передчуття слова не важливі. Адже слова в наш час перетворилися на сміття. Сенс не залежить від слів: гра закінчена, а за її межами немає теплих домовленостей для теплого настрою.

Тому граємося в котиків, мурчимо й зависаємо на приколах доти, доки півень не проспівав. І дарма, що голлівудські посмішки накладені на щелепи з вибитими зубами. Головне – настрій, а він формується картинкою. Тому медіа визнають рятівним і євангельським будь-яке повідомлення, у якому пообіцяють, що на теплій глобальній вежі все добре. Що карнавал триватиме, триватиме, триватиме…

І байдуже, які саме тексти змушують повторювати учасників карнавалу – вони не вірять у силу текстів. Вони можуть повторювати будь-які тексти. Навіть текст присяги тим фінальним силам, які завжди готові виповзти з тисячолітнього мороку.

Пофіг.

Адже карнавал досі триває. Музика грає, старі дурні бурмочуть щось там про невмирущі традиції, а паперові революціонери героїчно руйнують паперову рутину. Усі займаються імітацією буття, завзято закріплюються в смішних фортецях свого егоїзму й чекають на те, що чергова криптовалютна піраміда їх озолотить. Танець за танцем, фестиваль за фестивалем, розвага за розвагою. Вселенська блудниця вже нафарбувала своє апокаліптичне обличчя.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Остання версія людства Про неправильні війни та “червоних жуків”