Велика біда від малого розуму

Повені, підтоплені домашні господарства, розмиті дороги, зсуви ґрунтів та інші лиха, які зараз відбуваються на території кількох західноукраїнських областей, знову продемонстрували неспроможність і некомпетентність влади всіх рівнів, але й хронічну слабкість української держави загалом. І низька екологічна свідомість місцевого населення на цьому тлі виглядає сильно перебільшеною проблемою.

З самого початку мушу зізнатися, що будь-які нещастя Карпат є для мене дуже «особистими», бо знаю я про них не з телевізора чи дописів у соціальних мережах. Мій особистий стосунок до цього регіону розпочався із купівлі старої хати на Гуцульщині у 2007 році. Посередник пропонував чудову ділянку між Черемошем і сільською дорогою, по сусідству з якою вже почали будову кілька поважних людей зі столиці. Я ж вибрав на пагорбі, бо люблю перспективні краєвиди. Ця пристрасть добре мені прислужилася вже наступного року, коли в Карпати прийшла «повінь століття» (як тепер виявляється «перша» та далеко не остання) і «велика вода» забрала дороги, мости, автомобілі, худобу, а також хати і будматеріали з ділянок новобудов.

З того часу незаконна вирубка лісів, варварський туризм та нелегальні сміттєзвалища є для мене темами «особистого» характеру. Так, наші горяни рубають ліс і не чистять його після вирубки; не дбають про ґрунтові шляхи та скидають сміття в яри. Але звинувачувати їх у стихійних лихах було б неправильно і несправедливо. По-перше, з лісу вони будують хати і господарські будівлі, бо довезти у їхні «горби» цеглу не завжди є можливість і достатньо грошей, не кажучи вже про традицію і культуру; дровами вони обігрівають свої житла, бо газу там нема, не було і, мабуть, не буде. По-друге, тільки наївний може думати, що масова вирубка лісів – це справа рук окремого селянина з ГАЗ-оном і бензопилою «Урал». Насправді, це масштабна злочинна діяльність, кінці якої слід шукати у високих владних кабінетах і в реалізацію якої залучені низка державних органів: міністерства й лісництва, органи місцевого самоврядування, податкова і поліція, прикордонна служба і т.д. Хто намагався провести деревину для хати від пилорами до будівельного майданчика, той знає, як важко було б місцевим без «криші» вкрасти машину лісу. Тисячі кубометрів лісу вивозять лісовозами і вагонами.

При цьому важкі лісовози руйнують інфраструктуру і розбивають дороги. А ще ж є туристи, які полюбляють на джипах чи квадроциклах добивати ґрунтовки й русла потічків, а потім паритися в «чанах на дровах». Ну і чим більше «гостей», тим більше сміття. Найдошкульнішим його елементом є пластик. В Україні більшість упаковок зроблені з цього штучного матеріалу, який погано і довго розкладається в ґрунті чи воді. Палити його шкідливо, смітників у селах (і не тільки гірських) практично немає: куди селяни мають його дівати? Горяни знають куди – у яр, бо рано чи пізно вода забере це сміття і понесе до річки, а річка до мостів і міст. А там хай начальство розбирається, хай влада журиться цією проблемою.

Влада різних рівнів, як показав зокрема досвід повені 2008 року, розбирається охоче, але не журиться. Адже стихійне лихо – це нові державні кошти «на подолання наслідків», які потрібно буде спочатку «вибити» в столиці, а потім «освоїти» на місцях. Як в нас відбуваються процеси «вибивання» і «освоєння» ми всі добре знаємо. Після 2008-го кілька урядів кілька разів виділяли кошти на подолання наслідків повені. Те, як кошти були «освоєні» стало видно по ново-зведених придорожніх ресторанах і готелях для туристів, власниками яких спочатку були «любі друзі», потім «донєцкіє спеціалісти», а поміж них і «київські знаменитості». Але ні доріг, ні мостів не було, були «клаптикові ремонти» і фрагментарне укріплення берегів – швидше для звіту.

Щойно два-три роки тому почали ударними темпами ремонтувати дороги на Львівщині і Франківщині, добудували багатостраждальний міст у Косові, кільце в Ясенові… І от знову велика вода – знову немає доріг, а відповідно і всього того, що ними мали б доставити в село: кращого вибору товарів, медичних послуг, сучасніших технологій. Про індивідуальні проблеми місцевих годі й говорити – зрештою, вони вже звикли отримувати від влади обіцянки і нічого більше.

Чи це чергове лихо когось чогось навчить? Зросте рівень відповідальності в українського чиновника? Підвищиться рівень екологічної свідомості в пересічного українця? Країна корумпована по вертикалі і по горизонталі; центральний і місцеві бюджети приватизовані політично-бізнесовими кланами; населення бідне і бідніє далі. Навіть, якби вищезазначені «рівні» дійсно зросли, то просто не знайшлося б матеріальних та фінансових ресурсів, щоб їх застосувати в реальному українському житті.

До того ж, щойно спаде хвиля у гірських річках, як підніметься друга хвиля коронавірусу і т.д., і т.п. Нові проблеми нашаровуватимуться на старі. Бо головні наші проблеми не від стихій і великої води, а від малого розуму. Причому – колективного, сказати б – національного.