Велика біда від малого розуму

Велика біда від малого розуму
Повені, підтоплені домашні господарства, розмиті дороги, зсуви ґрунтів та інші лиха, які зараз відбуваються на території кількох західноукраїнських областей, знову продемонстрували неспроможність і некомпетентність влади всіх рівнів, але й хронічну слабкість української держави загалом. І низька екологічна свідомість місцевого населення на цьому тлі виглядає сильно перебільшеною проблемою.

З самого початку мушу зізнатися, що будь-які нещастя Карпат є для мене дуже «особистими», бо знаю я про них не з телевізора чи дописів у соціальних мережах. Мій особистий стосунок до цього регіону розпочався із купівлі старої хати на Гуцульщині у 2007 році. Посередник пропонував чудову ділянку між Черемошем і сільською дорогою, по сусідству з якою вже почали будову кілька поважних людей зі столиці. Я ж вибрав на пагорбі, бо люблю перспективні краєвиди. Ця пристрасть добре мені прислужилася вже наступного року, коли в Карпати прийшла «повінь століття» (як тепер виявляється «перша» та далеко не остання) і «велика вода» забрала дороги, мости, автомобілі, худобу, а також хати і будматеріали з ділянок новобудов.

З того часу незаконна вирубка лісів, варварський туризм та нелегальні сміттєзвалища є для мене темами «особистого» характеру. Так, наші горяни рубають ліс і не чистять його після вирубки; не дбають про ґрунтові шляхи та скидають сміття в яри. Але звинувачувати їх у стихійних лихах було б неправильно і несправедливо. По-перше, з лісу вони будують хати і господарські будівлі, бо довезти у їхні «горби» цеглу не завжди є можливість і достатньо грошей, не кажучи вже про традицію і культуру; дровами вони обігрівають свої житла, бо газу там нема, не було і, мабуть, не буде. По-друге, тільки наївний може думати, що масова вирубка лісів – це справа рук окремого селянина з ГАЗ-оном і бензопилою «Урал». Насправді, це масштабна злочинна діяльність, кінці якої слід шукати у високих владних кабінетах і в реалізацію якої залучені низка державних органів: міністерства й лісництва, органи місцевого самоврядування, податкова і поліція, прикордонна служба і т.д. Хто намагався провести деревину для хати від пилорами до будівельного майданчика, той знає, як важко було б місцевим без «криші» вкрасти машину лісу. Тисячі кубометрів лісу вивозять лісовозами і вагонами.

При цьому важкі лісовози руйнують інфраструктуру і розбивають дороги. А ще ж є туристи, які полюбляють на джипах чи квадроциклах добивати ґрунтовки й русла потічків, а потім паритися в «чанах на дровах». Ну і чим більше «гостей», тим більше сміття. Найдошкульнішим його елементом є пластик. В Україні більшість упаковок зроблені з цього штучного матеріалу, який погано і довго розкладається в ґрунті чи воді. Палити його шкідливо, смітників у селах (і не тільки гірських) практично немає: куди селяни мають його дівати? Горяни знають куди – у яр, бо рано чи пізно вода забере це сміття і понесе до річки, а річка до мостів і міст. А там хай начальство розбирається, хай влада журиться цією проблемою.

Влада різних рівнів, як показав зокрема досвід повені 2008 року, розбирається охоче, але не журиться. Адже стихійне лихо – це нові державні кошти «на подолання наслідків», які потрібно буде спочатку «вибити» в столиці, а потім «освоїти» на місцях. Як в нас відбуваються процеси «вибивання» і «освоєння» ми всі добре знаємо. Після 2008-го кілька урядів кілька разів виділяли кошти на подолання наслідків повені. Те, як кошти були «освоєні» стало видно по ново-зведених придорожніх ресторанах і готелях для туристів, власниками яких спочатку були «любі друзі», потім «донєцкіє спеціалісти», а поміж них і «київські знаменитості». Але ні доріг, ні мостів не було, були «клаптикові ремонти» і фрагментарне укріплення берегів – швидше для звіту.

Щойно два-три роки тому почали ударними темпами ремонтувати дороги на Львівщині і Франківщині, добудували багатостраждальний міст у Косові, кільце в Ясенові… І от знову велика вода – знову немає доріг, а відповідно і всього того, що ними мали б доставити в село: кращого вибору товарів, медичних послуг, сучасніших технологій. Про індивідуальні проблеми місцевих годі й говорити – зрештою, вони вже звикли отримувати від влади обіцянки і нічого більше.

Чи це чергове лихо когось чогось навчить? Зросте рівень відповідальності в українського чиновника? Підвищиться рівень екологічної свідомості в пересічного українця? Країна корумпована по вертикалі і по горизонталі; центральний і місцеві бюджети приватизовані політично-бізнесовими кланами; населення бідне і бідніє далі. Навіть, якби вищезазначені «рівні» дійсно зросли, то просто не знайшлося б матеріальних та фінансових ресурсів, щоб їх застосувати в реальному українському житті.

До того ж, щойно спаде хвиля у гірських річках, як підніметься друга хвиля коронавірусу і т.д., і т.п. Нові проблеми нашаровуватимуться на старі. Бо головні наші проблеми не від стихій і великої води, а від малого розуму. Причому – колективного, сказати б – національного.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Село і вірус Страх наш насущний