“Велика” культура токсичного шовінізму

“Велика” культура токсичного шовінізму

Військове вторгнення Росії в Україну спровокувало багато дискусій щодо російської культури, яка раніше була так старанно оповита ореолом “великості”. Якщо вона справді настільки велика, тоді чому така дрібна й ница середньостатистична російська людина, яку тепер на весь світ репрезентують російські солдати, що грабували і ґвалтували в Бучі та інших захоплених українських містах? Дехто апелюватиме до того, що, мовляв, це культура не плебсу, а російської інтелектуальної еліти. Але й вона здебільшого виявилася радше декоративним прошарком, не здатним вплинути на своє ж суспільство й зупинити свого диктатора. Або ж просто не хотіла цього робити, бо тяга Путіна до імперського збирання земель вкладається в її картину світу, яка сформувалася не всупереч, а якраз завдяки “великій” російській літературі.

Імперський шовінізм як російський культурний код

Нещодавно трапилась у фейсбуці історія від дописувачки з Казахстану. Жінка розповідала, що до її країни, втікаючи від санкцій, зібралось емігрувати багато росіян. Деякі з них уже з ентузіазмом складають плани, як вони в цій країні “організують навчання” й “підготують місцевих спеціалістів”. Дописувачку таке завзяття збентежило, адже, за її словами, на їхньому ринку праці вистачає спеціалістів. Ба більше, у сучасному Казахстані не бракує людей, які знають іноземні мови, навчалися чи стажувалися в США або Західній Європі. Тому її зацікавило, які ж це такі особливі знання їм можуть принести “російські спеціалісти”. Але здивована вона не була: казахи з російським шовінізмом знайомі давно.

Корені цього явища можна шукати в історії імперських завоювань Росії й у російській літературі, яка століттями служила інтересам імперії, формуючи уявлення про вищість росіян над корінними народами завойованих колоній. Про це, зокрема, пише Єва Томпсон у своїй книжці “Трубадури імперії: російська література й колоніалізм”.

На відміну від таких країн, як Великобританія чи Франція, які вже давно пішли шляхом переосмислення свого імперського минулого й де антиколоніальні дослідження розвинені значно більше, у випадку з Росією все набагато гірше.

Читаючи в Томпсон про основні імперські наративи, виражені у творах класиків російської літератури, подекуди може скластися враження, що це огляд чергового пропагандистського випуску новин на російському ТБ. Те саме виправдовування військової агресії “захистом” від зовнішніх ворогів, “месіанська” чи то пак “цивілізаційна” роль Росії на захоплених територіях і культивування ідеї про велич “родины-отечества”.

Як зазначає дослідниця, жоден із відомих російських письменників не сумнівався в необхідності чи доцільності підкорення імперією все нових і нових територій, які не є ні російськими, ні навіть слов’янськими. Ніхто не ставив під сумнів моральних питань, пов’язаних із колоніальним насильством.

Вельми показовим тут є кавказький наратив. У російській романтичній літературі Кавказ розглядається з погляду російського солдата чи офіцера, який потерпає від поїздки в небезпечну та невдячну землю. “Строго воєнна ціль цих подорожей відрізняє їх від творів західних орієнталістів, які здебільшого їздили на Схід як учені чи підприємці. З погляду цієї воєнної перспективи тубільці неодмінно примітивні, навіть коли, як у випадку з вірменами та грузинами, будь-який пересічний студент-історик міг би замислитися над величезним обсягом їх увічненої історичної пам’яті”, – пише авторка.

Справжню романтизацію й легалізацію в літературі воєнного завоювання Кавказу розпочав Пушкін, якого Томпсон називає найбільшим шовіністом з усіх знаменитих російських поетів. І це стосується його ставлення не тільки до кавказьких народів, а й до решти захоплених Російською імперією земель.

Роман Толстого “Війна і мир” утвердив основоположний міф російської національної ідентичності, у якому центральне місце посіли “іноземне вторгнення й самозахист росіян”, ну і, звісно, міф про могутнього царя. Також Толстой фактично створив образ міфічної Росії, показавши життя дуже маленького прошарку аристократії, що зовсім не відповідало реальній картині тодішньої темної й неосвіченої країни. На жаль, інтелектуальні кола на Заході все ще дуже часто дивляться на Росію крізь цю запропоновану Толстим оптику.

“Архіпелаг ГУЛАГ” Солженіцина також просякнутий зверхністю росіян до поневолених народів. “Солженіцин демонструє, що імперія стала невіддільною частиною російської національної самосвідомості, що вона наповнює їх впевненістю в собі й гордістю, навіть в умовах приниження людської гідності за часів ГУЛАГу”, – пише Томпсон.

І це лише декілька з найвідоміших прізвищ, які стали стовпами того, що зараз називають класичною російською літературою. А яка ситуація із сучасними авторами?

Скасування російської культури

Один із найвідоміших нинішніх письменників Росії Борис Акунін, який давно живе в Лондоні, не підтримує Путіна і військову агресію проти України, але й він, як виявилось, теж не уник зараження вірусом російського “великодержавия”. Ще у 2018-му в Україні заборонили ввезення двох його книжок із серії “Історія Російської держави” через виражений у них суто імперський погляд на події й поширення тих самих історичних міфів, що їх підтримує кремлівська пропаганда. Прикро, що навіть після початку повномасштабної війни Росії проти України він не відмовився від наміру публікувати у РФ третій том цієї серії й активно виступає проти бойкоту російського книжкового ринку. Водночас Акунін пропагує ініціативу, спрямовану на допомогу українським біженцям. Це могло б мати вигляд благородної справи, от тільки українцям зараз потрібне не моральне самозаспокоєння російських інтелігентів і не відбілювання репутації росіян на Заході, а припинення війни.

Якщо вони не можуть цього зробити, то їхній моральний обов’язок – хоча б не погіршувати ситуації. Бо кожна апеляція до “великої” літературної спадщини в нинішніх умовах особливо токсична, кожне намагання винести російську культуру за дужки й переконати світ у тому, що “не всі росіяни погані”, зараз може бути використане для послаблення санкцій проти РФ або як аргумент проти запровадження нових, більш жорстких обмежень. І заява німецького PEN про те, що “загроза не Пушкін, а Путін”, – з того самого розряду, що і вперте бажання великої частини німецької еліти далі провадити з Росією business as usual.

Тому рух за “скасування” російської культури (#CancelRussianCulture) – це питання не так культурної сфери, як безпекової. У Міносвіти України вже заявили, що переглянуть доцільність вивчення російської літератури в українських школах.

Палити книжки Толстого й Пушкіна на вогнищах, звісно, не потрібно. Цю літературу все-таки варто вивчати як частину світової історії, але обов’язково в ширшому контексті антиколоніальних досліджень і з окресленням її ролі в зміцненні російського імперіалізму. Можливо, це дійсно надто складно для шкільної програми й, мабуть, на цих творах потрібно ставити віковий ценз чи якісь попереджувальні знаки, як на інших канцерогенних продуктах. На кшталт “Обережно! Споживання цієї літератури може зашкодити вашому ментальному здоров’ю”.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.