By 
Про те, що у світі назріли глобальні зміни, говорять уже зо два десятиліття. Славой Жіжек твердив про марево посткапіталізму, Яніс Варуфакіс – про поразку неолібералізму, Джордж Сорос – про неуспіх проєкту “відкритого суспільства”, Юваль Ной Харарі – про загрозу “штучного інтелекту” тощо. Навіть школярка Ґрета Тунберґ невтомно повторює про екологічну катастрофу. Усі розуміють, що світ буде мінятися, але невідомо, як саме.
Яким світ буде “завтра”? Теорій і візій на цю тему не бракує, але котра з них реальна? Кожне несе в собі як перспективи, так і ризики, а програти – тобто зробити неправильний вибір – не хотілось би нікому. Зазвичай, щоби зменшити чи й зовсім усунути ризики, різні фахівці влаштовують комп’ютерні симуляції, наукові експерименти чи тести на тваринах. Однак, коли мова йде про глобальні зміни за участю мільярдів людей, тут усе це діє недостатньо переконливо – і усе через так званий людський чинник. Достатньо взяти за приклад зведений хор (із кількох різних колективів) чи військовий парад із залученням численних підрозділів. У цьому випадку ніякі комп’ютерні симуляції не допоможуть – потрібна репетиція. І не одна.
Водночас під час експерименту із втілення “нового світового порядку” на людях може виникнути загроза непередбачуваних “тектонічних” зрушень у суспільній світобудові – коли старий лад почне руйнуватися ще до того, як новий буде готовим до зведення. Така загроза є небезпідставною. По-перше, після шоку двох світових воєн, розпаду імперій, трагедії нацизму й катастрофи комунізму влада держав чи керівники наддержавних союзів здебільшого не мають серед народів ані достатньої довіри, ані достатньої поваги, необхідних для таких експериментів. По-друге, ні національні, ні міжнародні “центри прийняття рішень” не мають належної поліційної сили, щоби примусити людство до такого експерименту. А в разі невдачі такої спроби хтось мав би бути відповідальним за рішення, та ніхто з тверезих лідерів, зрозуміло, не хоче бути “крайнім”. По-третє, проведення такого експерименту в окремо взятому регіоні з певним цивілізаційним рівнем (наприклад, демократичній Європі) не дало б повністю задовільних результатів глобального характеру, бо результати в інших регіонах (наприклад, комуністичному Китаї, “бозна-якій” Америці й “ніякій” Африці) могли б бути зовсім іншими, якщо й не протилежними. Прообраз майбутнього світу потрібно тестувати на всьому світі нинішньому.
З цього виходить, що єдиною силою, яка може примусити людство до участі в такому експерименті, є щось на кшталт “кари” чи “волі” Божої. Вона скрізь присутня, але не є не персоніфікованою, отже, проти неї не збунтуєшся; вона діє не через владне насильство («воля» – це необхідний виклик; «кара» – це заслужене і неуникненне насильство), а через страх і покору; їй довіряють, бо вона не служить нікому,крім вищої сили – адже не перебирає ні посадами, ні багатствами, ні націями, ні конфесіями etc. Її авторитет визнають усі і скрізь. (Звичайно, можуть знайтися бунтівники, але на примусову карантинізацію таких у світових еліт якраз вистачить поліційної сили). Інструментом цієї сили є світова епідемія, пандемія зарази, від якої ще немає ліків.
Тільки завдяки цьому вдалося здійснити те, на що неспроможними були самі собою уряди, концерни, армії тощо. На карантин закриваються цілі країни, міжнародне транспортне сполучення суттєво обмежено, економіка йде стрімголов, мільйони людей змушені сидіти вдома, а мільярди – боятися “чхання”, на яке ще вчора весело відгукувались “будь здоров!”. Й от експеримент (хто б за ним не стояв) у дії. Чим закінчиться – ще неясно. Але перші результати вже цікаві.
Повертаючись до описаних на початку статті “назрілих змін”, можемо зауважити, наприклад, що вільноринкові свобода й незалежність неолібералізму виявилися фікцією й надалі в такому вигляді вони вже непотрібні. Що при посткапіталізмі такої кількості “офісного планктону” та спекулятивних посередників, як зараз, не буде потрібно, натомість із корисними працівниками працедавцеві доведеться поводитися коректніше й чесніше. Що формування “відкритих суспільств” – справа всіх свідомих і активних громадян, а не групи кар’єристів, підготовлених у “школах” одного окремого філантропа з “мутним” капіталом. Що “штучний інтелект” таки мусить бути під контролем людей, а не тільки його розробників і власників, але для цього ці люди повинні бути добре освіченими й достатньо культурними. Ну й що кліматичні зміни – це таки проблема, а Трамп із його ігноруванням проблеми хай іде “в сад”.
Ну й нарешті, які ще висновки можемо зробити ми, прості громадяни? Виявилося, що нав’язаний ринком ритм життя був невиправданий – спішити особливо нікуди; що без багатьох товарів і послуг можна спокійно обійтися; що повітря таки чистіше, коли немає надміру транспортних засобів на вулицях. Та головне – це те, що ніякі системи, схеми й алгоритми ніколи не замінять такого, начебто, застарілого поняття, як “людяність”. Якби не співчуття і взаєморозуміння, якби не самообмеження й дисципліна великої кількості окремо взятих людей, то ця ситуація з пандемією взагалі була б нестерпною. Тому, гадаю, люди зробили б собі велику послугу на майбутнє, якби в той час, коли триває велика репетиція нового світопорядку, організовували б малі, локальні репетиції призабутого шедевру світової класики – “Божественної комедії” Данте.
