Весілля з “короною”

Весілля з “короною”
Так буває іноді: вищі сили розгортають перед вдумливими людьми quid verum, панораму істини. Катастрофами, драматичними подіями, змінами мільйонів доль малюють на вселенському полотні “картину урозуміння”.

Подекуди одного погляду на неї достатньо, щоб второпати, про що йдеться, яке застереження накреслюють на вічно зляканій шкірі світу. Проте найчастіше сучасники не здатні охопити її поглядом. Навіть дуже освічені та проникливі сучасники. Вони бачать лише окремі фрагменти картини, концентрують свої розумові зусилля на тому, що не виходить за межі шаблонів і стереотипів.

Тридцять п’ять років тому сотні мільйонів очей вдивлялися у фотографії зруйнованого чорнобильського реактора. Книжники згадували зірку Полин, тисячолітнє прокляття волхвів та інші “мене, текел, упарсін”. Філософи й публіцисти казали про вислизання світу техніки з-під влади homo sapiens, про “будильник”, що має вивести сплячих із царства комфортних марень. А люди з розвинутою інтуїцією відчували, що не радіоактивна руїна є “картиною урозуміння”. Що зірка Полин світить не з уранового могильника. Що треба відірвати погляд від фотографій і подивитися навколо.

Та історія повторюється знову. На початку пандемії всіх цікавило, звідки взявся клятий вірус. Відтак увага перемістилася на появу нових штамів, на колективні неврози та психози, породжені примусовою ізоляцією, на прискорену диджиталізацію світу, на правові та моральні аспекти вакцинації.

І мало хто зрозумів, що ми вже вкотре зустрілися з глобальною містерією смерті. З тим “блідим світлом”, у якому так чітко окреслюється темрява одного з межових питань: чи не втомилося суще від нашого буття? Адже більшість із нас знає (а хтось здогадується), що людство порушило рівновагу тих планетарних процесів, які підтримують життя на Землі, завдяки яким, зрештою, ми на ній з’явилися.

А ще ми все гостріше відчуваємо надлишковість сучасної цивілізації, 99% зусиль якої спрямовано лише на просте підтримання більш-менш стерпних умов для виживання, розмноження та утримання від божевілля й розумового виродження кількох мільярдів представників нашого біологічного виду.

Тісне колективне буття людей від самого свого початку (тобто від аграрної революції V тис. до н. е., що зруйнувала світ вільних мисливців) супроводжувалося систематичним насиллям, масовими психозами та суїцидальними суспільними процесами. Щоб примирити гноблену більшість із вбогим існуванням і запобігти колективному божевіллю, людська спільнота ще за сивої давнини виробила культуру громадських ритуалів (процедур), які впорядковують буття людей.

У народів “слов’янської ойкумени”, та й не лише в них, культурна архаїка споконвічно спочивала на спинах трьох “обрядових китів” – на натальному (в нашому випадку – хрестильному), весільному та поховальному ритуалах. Якщо розібратися, ці обряди регулюють майже всі процеси народного життя або безпосередньо, або символічно. Навіть язичницький господарський календар сформовано як символічний цикл, складений із народження сонця, його містичного і плідного шлюбу з землею та осіннього вмирання.

Смертельні епідемії, які приходили й до наших далеких предків, розривали це ритуальне коло. На відміну від війн, епідемії не мали очевидного джерела та винуватців. Тому язичники не сприймали їх як обумовлений відступ від регулярності. Для їхнього “вписування” в обрядність жерці мали “прив’язати” символіку пошесті до одного з трьох базових ритуалів. Через певні причини, аналіз яких за обсягом не вміститься до цього допису, вони вибрали весілля.

Колективна пам’ять зберігає цю прив’язку завдяки метафоричному шаблону “свято під час чуми”. На відміну від літературної традиції, яка наполягає (непереконливо), що давні люди намагалися гучним святкуванням налякати й відігнати пошесть, традиція жрецька (а нині – відьмацька) прямо вказує на те, що епідемії на тому святі відводилася роль нареченої, якій громада для містичного шлюбу пропонувала, зрозуміло, найродовитішого хлопця.

Відгомін цих прадавніх уявлень бачимо в донаукових “жіночих” назвах зарази: чума, вітрянка, краснуха, желуниця (жовтуха), напасниця, намока, пошениця, дава (дифтерит), притка, віспа, боля, глухачка (тиф), бешиха. Та й у новітні часи народ називав епідемічні хвороби переважно “жіночими” іменами – грип, скажімо, охрестили “іспанкою”. Автор неодноразово чув і відповідні “народні” назви COVID-19 – “корона”, “коронка”, “ковідка”, “ковідяка”.

Зрозуміло, що нині ніхто при здоровому глузді не вчинятиме ритуального весілля з “короною”, не збиратиме громаду навколо столів із питвом і наїдками й не шукатиме серед керівної касти обрядового нареченого. Проте в загадкових нетрях масового несвідомого пам’ять про ритуальні стосунки народу з епідемією, здається, і далі живе своїм невидимим ірраціональним життям, підживлюючи (чи породжуючи) такі суспільні феномени, як рух антивакцинаторів.

Можливо, в основі психічної модальності його адептів є міцно вкорінене в масовому несвідомому (підсвідомому) язичницьке ставлення до пошесті як до обрядової нареченої або ж ритуальної почесної гості, яка володіє містичним правом на офіру. Вакциновані з такого погляду мають вигляд “дезертирів”, брутальних порушників обряду (шаблону), що ухиляються від жертовної долі, підло підставляють громаду під гнів вищої сили, злостять “наречену-гостю” та роблять її більш смертоносною.

Відступники до того ж “вчиняють гріх” відкрито, не ховаючись. А ще і спираються на підтримку публічної, не зв’язаної  родовими зобов’язаннями влади, яка для людини з архаїчним мисленням завжди постає в образах “ворога”, “насильника” та “брехуна”. Надає підсвідомості “колективного язичника” можливість скласти пазл, тобто шаблон.

Під ним, можливо, криється онтологічне відчуття своєї “зайвості” на перенаселеній планеті, несвідомий масовий фаталізм людей, які не мають відчуття самоцінності, демонструють готовність стати жертвою, обрядовим нареченим пошесті. Вони дістають негайне розуміння та безпосередню емоційну підтримку від таких самих носіїв архаїчних шаблонів.

Саме на цьому базисі, здається, автори антивакцинних спекуляцій споруджують свою надбудову, озброюючи настроєву темряву звичними для наших часів і введеними до інформаційного обігу структурами усвідомленого, тобто чутками та історіями про рептилоїдів, чипування, восьму хромосому та транслятори 5G.

Водночас заперечення самого існування пандемії, здається, не суперечить базовим шаблонам “колективного язичника”. Адже в тій внутрішній темряві, з якої до його свідомості прямують “підказки”, криються древні заборони називання, тисячолітні табу, що їх жерці накладали на імена “нареченої”. Мудрість давнього світу полягала в тому, що зло ніколи не отримає повної влади над тим, хто твердо відмовляється вимовляти його ім’я.

Повертаючись до Чорнобильської катастрофи, ризикну припустити, що “колективний язичник” застосував для сприйняття радіоактивного зараження (невідомої в архаїчному світі загрози) ті самі рефлективні шаблони, пов’язані зі смертоносними пошестями. І так показав уважному спостерігачеві одну з таємниць XX століття.

Століття, знакові фігури якого стверджували перемогу раціонального та наукового. Насправді все раціональне та наукове виявилося лише тоненькою шкаралупою, під якою ховався й досі ховається темний океан архаїчного мислення, диких забобонів, фантастичних уявлень і марень.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Точка неможливості Таємниця найвищої касти