By За майже три десятиліття незалежності Україну й українців ділили по-різному й не раз. Ішлося про поділ на проросійську і проєвропейську частини, на російськомовні й україномовні регіони; поширювалися мапи виборчих пріоритетів громадян, де чітка межа проходила колишніми кордонами Речі Посполитої; вивішувалася реклама, де карта країни була розділена на “Україну трьох сортів”. Усе це робили політики, соціологи, політтехнологи тощо. А от поділ на умовні 25% і 73% стався вже самовільно, унаслідок голосування на президентських виборах у 2019 році. І це щось зовсім нове: по-перше, цей поділ не є результатом діяльності політтехнологів; а по-друге, його межі проходять не за регіонами, не між носіями різних мов чи прихильниками ЄС і НАТО, з одного боку, та Росії – з іншого. Отже, що ж це за розкол?
Спочатку годилося би з’ясувати – що ж це за народ? У модерні історичні часи, коли в Європі творилися нації, наш народ увійшов “безпанським”. Не було шляхти, аристократії, національно-свідомих урядовців чи управлінців, тобто тих, хто мав у традиції опіку про народ і країну. Держави й еліти для українців завжди були чужими. Навіть окремі спроби заражених “хлопоманством” аристократів проявити опіку над народом зазвичай відкидалися як підозрілі й підступні. Цей народ виховували попи, які вчили були вірними синами своєї землі й добрими дітьми своєї церкви. Але ніколи не вчили думати, самим шукати відповіді на запитання, робити незалежні висновки.
Тож завданням цього народу, його, сказати б, історичною місією було виживання. В амбітніших представників – “вибитися в люди”, стати кимось, бо завжди були ніким. Тому поняття пожертви заради нації й держави для більшості було незрозумілим і невиправданим, оскільки це здебільшого ставило під загрозу завдання ставати кимось і виживати. Традицією стало індивідуальне виживання, а не колективне. Як наслідок, українцям і досі чуже поняття спільного блага, натомість у них добре розвинуте розуміння власного добробуту.
Коли ж у 1991-му з’явилася, як “сніг на голову”, нагода здобути незалежність народу і власної країни, виявилося, що ті старі звички й навички не годяться для розбудови ні нації, ні держави. Та на їхнє місце посткомуністичні й антикомуністичні еліти почали нав’язувати народові сумнівну ідеологію патріотизму, замість того, щоби розвивати базис для формування громадянського суспільства.
“Прикол” із патріотизмом українці розкусили досить швидко, як тільки виявилося, що патріот у нас – це не так той, хто любить батьківщину, як той, кого любить батьківщина: професійний патріот, патріот на посаді. Саме ці “штатні патріоти” і створили свою касту – еліту “нації”. Та патріотизм добрий, коли він виходить зсередини – з голови й серця – кожної людини. А коли його нав’язують як ідеологію, він швидко перетворюється на націоналізм чи шовінізм, а його адепти стають захисниками “нації”, а не членами суспільства. І така ілюзія “гармонійного націотворення” тривала аж до тепер, до президентських виборів. Після них, як знаємо, умовні 25% виборців проголосили себе елітою нації, а 73% – назвали “дебілами”. Дебіли, як відомо, націй не творять. Тож виходить, що є національна еліта, але немає нації? Так не буває. Це свідчить просто про те, що нація несформована, немає її.
Гаразд. Але якщо нації немає, то може є громадянське суспільство, може це оті умовні 73%? Навряд. Громадянське суспільство в Україні розвивалося із самого початку кволими паростками: різні борці за права, оборонці знедолених, захисники тварин і рослин etc. Ніколи цей “сектор” не мав реального впливу ні на політичні процеси, ні на “державотворення”. І проблема була не тільки в перевазі адептів “нації”.
В Україні впродовж чвертьстолітнього періоду незалежності творилися щонайменше дві різновекторні громадянські спільноти: одна була ініціатором і учасником усіх “майданів”, інша стала основою для “русской весны”. Вони між собою майже не спілкувалися, натомість часто плекали взаємну ворожість. У результаті, коли дійшло до збройного конфлікту, одні пішли в “добробати”, інші – в “ополчення”. Решту поглинули чи і пригнітили “нації в стані війни” – одних українська, інших російська. “Нації” вперто, часом брутально, закривали рота тим із поглинутих решток громадянського суспільства, хто намагався ставити незручні запитання чи висловлювати компрометуючі сумніви. Так тривало 5 років, до того моменту, коли на президентських виборах шило громадянської незгоди вилізло з тоненького мішка “нації”.
Досі не бачені “в упор” політиками українці сказали: “Досить!” Усі зрозуміли, що тепер буде по-іншому, але більшості незрозуміло – як саме. Найдурнішим рішенням було б сидіти, дивитися й чекати, як буде. Найрозумнішим – взятися до роботи й самим вирішувати, що буде з нами і з нашою країною. Хто мав би взятися до роботи – “нація”? Ні, їй це не під силу. Бо в нашій країні поняття “нація” має етнічну основу, а країна є поліетнічною. До того ж два головні етноси в нашій державі є радше вороже налаштованими один до одного, тому й не можуть створити поліетнічної, політичної нації.
Отже, залишається суспільство. Чому?
Бо “нація” мислить категоріями національної ідеї, яка забезпечить її членам процвітання. А суспільство – громадянського договору, який буде консенсусом інтересів усіх громадян.
Бо “нація” зайнята переписуванням національних міфів із минулого, нікому вже не цікавих і не потрібних. А суспільство повинно творити проекти на перспективу, задля розвитку й росту.
Бо “нація” вибирає вождя (гетьмана), якому сліпо підкоряється, а критику його дій чи сумніви в його непомильності вважає зрадою. А суспільство вибиратиме ефективного менеджера, якого підтримуватиме й контролюватиме.
Без сумніву, в обох цих умовних і конфронтаційних групах – 25% і 73% – є люди, що безповоротно належать до “нації”, але є й такі, на котрих може базуватися громадянське суспільство. Було б небезпечно допустити, щоби в обох цих умовних таборах викристалізувались якісь безумовні догми.
Отже, замість того, щоби чекати чергових виборів – чи то як “реваншу” для переможених, чи як “підтвердження” для переможців – відповідальні громадяни нашої країни мали б докласти зусиль, щоби відділити “націю” від суспільства, і на цій основі ще раз спробувати збудувати в нашій країні державу. Бо інакше може не бути ні одного, ні іншого.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
