By 
За рівнем демократичних перетворень у суспільстві, лібералізації економічних процесів, приватизації державного (народного) майна, роздержавлення господарських об’єктів Україна, безсумнівно, займає одне з провідних місць у Європі.
Ми настільки захопилися розбудовою відкритого суспільства, що втратили контроль за процесами утвердження держави. “Відкрите суспільство” – доктрина сучасних лібералів, що намагаються поділити світ на “справедливий” і “несправедливий”, на “демократичний” і “недемократичний”. Для цього “відкрите суспільство” наділяється всіма утопічними чеснотами, а також визнанням того, що ніхто, зокрема й самі адепти “відкритого суспільства”, не повинен мати монополії на істину, що різні люди мають різні погляди та інтереси, і що існує потреба в установах, які б захищали права всіх людей і давали б їм змогу жити разом в мирі і злагоді.
Термін “відкрите суспільство” ввів французький філософ Анрі Бергсоном у своїй книзі “Два джерела моралі і релігії” у 1932 році. Цей термін також активно використовував інший філософ – Карл Поппер. У своїй книзі “Відкрите суспільство і його вороги[1]” він намагається подолати методологічні установки “історицизму” як адекватного, на його погляд, теоретичного обґрунтування цінностей тоталітаризму.
Основні риси “відкритого суспільства” – це верховенство права, виборна влада, інститути громадянського суспільства, захист прав меншин. Це суспільство демократичного типу, правова держава, що характеризується плюралізмом в економіці, політиці, культурі та розвиненими соціальними структурами. Для членів “відкритого суспільства” характерним є типове раціонально-критичне мислення й відповідна поведінка, можливість свідомо керувати своїм соціальним розвитком і формувати державні інститути відповідно до демократичних принципів.
На думку Поппера, “відкрите суспільство” є цілком демократичним. Воно не необмежене капіталізмом, але й не засноване на марксизмі чи анархії. Філософ прагнув, щоб у “відкритому суспільстві” вільний ринок був обмеженим, а вплив держави – мінімальним. Таке протиріччя між цими завданнями Поппер назвав “парадоксом держави”. Для зменшення сваволі державних структур він пропонував перевести суспільство на наукову організацію. Водночас соціальні науки мали стати відкритими для критики й опиратися на соціальний досвід. За задумом Поппера, всі зміни в країні мали відбуватись поступово. Держава, у баченні філософа, повинна припинити тотальний контроль за діяльністю людини, а натомість запобігати стражданням і несправедливості.
Насправді ліберальне суспільство широко впроваджує такий контроль, маскуючи його захистом основних принципів лібералізму: “свобода однієї людини не повинна суперечити свободі іншої людини; базові свободи можуть бути обмежені, якщо вони конфліктують одна з одною, жодна з них не є абсолютною”. А оскільки свобода будь-якої людини потенційно суперечить свободі іншої людини, а будь-яка свобода певним чином обмежує іншу, то у процесі взаємоузгодження цих свобод відбувається їхнє зменшення до мінімальних розмірів. Коли ж проходить боротьба за дотримання “базових” свобод, поступово будується репресивне “суспільство контролю[2]”. Становленню такого суспільства сприяє розвиток сучасних інформаційних та біотехнологій.
Карл Поппер розглядав “відкрите суспільство” як найкращу форму громадського життя. Однак сьогодні, як і в 1945-му, коли з’явилася ця праця, ми маємо тільки гарну обгортку для здійснення все тих же конкретно-прагматичних цілей. Доктрина, що межує з утопією, прагнула відійти якнайдалі від капіталізму і марксизму у спотворених формах. Але сьогодні “відкрите суспільство” не є тією моделлю соціального світооблаштування, яку можна втілити. Малоймовірно, що державні органи зможуть автоматично виконати доктринальні цінності, як от приватна власність чи демократичні свободи особистості, оскільки в них не передбачено взаємодії і гармонійності розвитку трьох інститутів: особистості, нації-держави і суспільства.
Для Карла Поппера “відрите суспільство” значно менше стосувалось держави та економіки, ніж особистості та її волі. “Держава повинна існувати для людської особистості – на благо її вільних громадян та їхнього вільного суспільного життя, задля вільного суспільства, а не навпаки”[3].
Незважаючи на ліберальну заідеологізованість автора доктрини, у “відкритому суспільстві” все ж простежується конкретна тенденція розвитку націй-держав. Карл Поппер писав: “Фіхте, як ми бачили, дав націоналізму теорію, згідно з якою він спирається на мову. Гегель запровадив історичну теорію нації. Націю, за Гегелем, об’єднує дух, який діє в історії. Вона об’єднана спільним ворогом і дружбою у війнах, які вона веде. …Ідеї Фіхте і Гегеля привели до принципу національної держави й національного самовизначення, реакційного принципу, в який, одначе, щиро вірив такий борець за відкрите суспільство, як Масарик, і який прийняв демократ Вільсон… Цей принцип явно не застосовний на нашій землі, й зокрема, в Європі”.
Нині великим прихильником ідей Карла Поппера про відкрите суспільство є Джордж Сорос, який у 1979 році заснував у Нью-Йорку Фонд відкритого суспільства, а у 1984-му в Угорщині – першу Східно-Європейську фундацію. Сьогодні Дж. Сорос фінансує мережу фундацій, які працюють у 31 країні Центральної та Східної Європи і колишнього Радянського Союзу, а також у Південній Африці, Гаїті і США. Діяльність фундацій спрямована на реалізацію ідеї “відкритого суспільства”. Вони підтримують програми та ініціативи у сфері освіти, громадянського суспільства, незалежних засобів масової інформації, розвитку Інтернету та електронної пошти, видавництва, прав людини, мистецтва і культури, реформування соціальної, правової і економічної систем тощо.
[1] Карл Поппер Відкрите суспільство та його вороги. У двох томах. / Перекл. з англ. О. Коваленка.— К.: Основи, 1994.
[2] http://www.ji.lviv.ua/n34texts/deleuze.htm
[3] Тут і далі цитуємо за: Карл Поппер Відкрите суспільство та його вороги. Том 2. / Перекл. з англ. О. Коваленка.— К.: Основи, 1994, с. 67.
