Відлуння Другої світової у війні нинішній

Мій тато Володимир Костянтинович Чорний сорок п’ять років пропрацював на Національній кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка — спочатку редактором багатотиражної студійної газети, потім редактором фільмів, заступником головного редактора кіностудії.

Батько народився в 1925 році, був ветераном Другої світової війни, яку тоді називали Великою Вітчизняною. В 1941-му, коли йому виповнилося шістнадцять, його родина, яка мешкала в містечку Гребінка Полтавської області, виїхала в евакуацію. Вони опинилися в глибині Росії, в удмуртському селищі Ула, потім переїхали на станцію Куєда, що в Пермському краї. Там дідові й батькові вдалося влаштуватися на залізницю, узяли їх звичайними колійними робітниками, бо досвіду праці на залізниці вони не мали. Але й це було удачею, бо в Уві роботи не було.

У 1943-му батька мобілізували, шість місяців підготовки у військовому училищі, потім на фронт. Вісімнадцятирічний хлопець відразу потрапив піхотинцем в одне із найзапекліших кіл пекла тієї війни — битву на Курській дузі. Так склалося, що війна для батька тривала недовго, уже у вересні того ж 1943-го важко поранили, далі шпиталь, нагорода — медаль “За бойові заслуги” — і демобілізація за інвалідністю.

Десь наприкінці 1970-х чи, може, на початку 1980-х, коли я вже навчався у виші, батько дав мені прочитати два свої оповідання, записані спогади подій тієї війни. Тоді вони на мене враження не справили. Ми, радянські діти, звичайно, багато читали про війну, бачили її в кіно, навіть часто грали у війну у дворі. Усі твори про війну, які ми любили, були присвячені героїзму, подвигам, оспівували хоробрих воїнів. У батькових оповіданнях жодного подвигу не було, це були історії про життя в евакуації, далеко від України.

Перше оповідання називалося “Погоничі”, і в ньому йшлося про те, як батька з товаришем Шуркою представник заготівельної контори винайняв переганяти стадо корів і овець. Обіцяли добрий заробіток, харчування, а ще робоче взуття — лапті, бо хлопці мали лише по парі черевиків. Робота насправді дуже важка і виснажлива, особливо для дітей, якими й були тато з товаришем. Начальник увесь час нарікав і сварився на них, схоже було, що їх надурять під час розрахунку. Тато це відчув на другий день і дременув, а приятель залишився, казав, совість не дозволяє. За два тижні Шурка повернувся, усе вийшло так, як передчував батько. Його таки обманули, заплатили мало, вирахували за будь-яку дрібницю, навіть за обіцяні лапті й безплатну їжу. Скаржитися не було кому, спритний ділок із заготівельної контори добре розумів, що хлопці недосвідчені, і не уклав із ними трудової угоди. В оповіданні була ще одна важлива деталь: евакуйовані погоджувалися на будь-яку роботу й за будь-яку оплату, навіть мізерну, тож цим користалися на повну.

Друге оповідання називалося “Ми залишаємо Уву”, і в ньому дія відбувалася вже на станції Куєда, де тато зі своїм батьком працювали колійними робітниками. Робота теж нелегка і відповідальна, адже залізниця — стратегічний об’єкт під час війни. Зарплата невелика, заледве вистачало на їжу, та й то невибагливу: основний раціон родини — картопля. Але навіть така робота все ж краща, ніж жодної.

Одного дня на залізниці сталася надзвичайна подія: на черговому ешелоні, який вивозив в евакуацію обладнання якогось заводу, зламалася платформа, на яку завантажили станину від величезного верстата, і пошкодила собою значний відрізок залізничного полотна. У цьому місці колія була односторонньою, потяги спочатку прямували в один бік, потім семафор перекривали й відкривали рух у зворотному напрямку. Тож аварія зупинила рух усієї залізничної магістралі у воєнний час.

Одразу збіглося багато начальників різних рівнів, вони галасували й створювали метушню. Але жоден із них не міг вирішити, що робити далі. Хоча рішення було одне — скинути пошкоджену платформу зі станиною із залізничного насипу. Проте жоден начальник не хотів брати на себе відповідальність, адже потім могли висунути підозру за пошкодження важливого й цінного обладнання. Проте невизначеність теж не віщувала нічого доброго, адже рух ешелонів у бік фронту зупинився. Нарешті прибув представник наркомату оборони та дав наказ скинути платформу.

Уже після смерті батька виявилося, що, крім цих двох оповідань, він більше нічого не написав, хоч, як я пам’ятаю, планував. Не знаю, чому не продовжив роботу. Можливо, не знайшов часу чи не хотів, зрештою, напевне, розумів, що такі історії не надрукують. Хоча в них не було жодної критики радянської влади, проте війна поставала не героїчною, а це йшло в розріз із тезою “Весь радянський народ у єдиному пориві піднявся на боротьбу із загарбником”.

Напевно, ці оповідання не є зразком високої прози, проте нині, під час війни, у них помічаєш багато важливих деталей і чимало паралелей із сучасністю. Сьогодення дає нову оптику пізнавання й усвідомлення тієї війни, яку пережило покоління моїх батьків і дідів. Так, там вистачало прикладів хоробрості й героїзму, але водночас і недолугості керівництва, а ще бажання заробити на війні. Тож зараз розумієш, наскільки образ тієї страшної війни був спрощений і часто навіть спотворений у радянській літературі, мистецтві й у кіно.

Російська провінція, яку описав батько, постає місцем тотальної бідності, тут немає ані натяку на оспіваний сталінський індустріальний стрибок 1930-х. Життя в тих місцях, схоже, мало змінилося із часів Російської імперії. Цілком ймовірно, що майже такі самі картини можна побачити там і зараз. Інакше окупанти з російської глибинки навряд чи дивувалися б побуту в українських селах і масово вивозили награбоване добро — пральні машинки, унітази, килими й навіть жіночу білизну.

Відлуння тієї війни неодноразово виникає раз за разом. Наприклад, під час чергового російського обстрілу столиці, що відбувся якраз на 9 травня. Сирена повітряної тривоги лунає о четвертій ранку, і пам’ять одразу підкидає спогад, рядки відомої радянської пісеньки: “22 июня, ровно в четыре часа, Киев бомбили…”

Також пригадую, як батько сердився через традицію, яку запровадили в брежнєвські часи на 9 травня. Ветеранам з армійських польових кухонь роздавали кашу в алюмінієвих мисках, а ще видавали “наркомівських” сто грамів горілки в жерстяних кружках.

Батько нічого не розповідав про участь у бойових діях. Його родині насправді пощастило, його старші брат і сестра теж воювали й повернулися додому. 

А ще нині одна батькова думка згадується знову і знову, хоча тата вже немає понад два десятки років: “Коли почуєш, буцім до війни звикають, не вір, це брехня. До війни ніколи не можна звикнути”.