By Розмова – це не лише вимовляння слів.Як пише шведська авторка Анніка Тор, вона охоплює також “погляди, усмішки, паузи між словами”. Коли всі ці елементи співдіють, учасники розмови глибоко в неї занурені й відчувають добре взаєморозуміння – пише Лідія Денворт у журналі Scientific American.
Нейробіологи з Дартмутського коледжу підхопили цю ідею й підняли на новий рівень. Нещодавно вони представили несподівані результати досліджень ролі зорового контакту для синхронізації нейронної активності співрозмовників. В опублікованій в Proceedings of the National Academy of Science USA статті дослідники пишуть, що синхронізація з партнером по розмові насправді є бажаною, проте її порушення в якісь моменти буває ще більш корисним.
Здавна вважається, що зоровий контакт діє як поєднувальний елемент. Труднощі із його встановленням можуть бути симптомом соціальної дисфункції. Вивчення нейронної синхронізації, яке швидко розвивається, також суттєво зосереджується на тому, як скоординованість мозкової активності в окремих людей впливає на виникнення між ними соціального зв’язку.
Попередні експерименти, які проводились у лабораторії Дартмуту, продемонстрували, що одночасне розширення зіниць є імовірним показником спільної уважності, що своєю чергою означає кращу нейронну синхронізацію. У новому дослідженні, у межах якого вимірювали розширення зіниць під час 10-хвилинних неструктурованих розмов, науковці виявили, що кульмінаційний рівень спільної уваги припадав на момент налагодження зорового контакту, а не на подальше переглядання співрозмовників між собою.
Синхронізація насправді раптово зменшується відразу після погляду в очі співрозмовнику і знову починає наростати лише тоді, коли учасник розмови відверне погляд. “Зоровий контакт не сприяє синхронізації, а порушує її”, – говорить Талія Вітлі, одна з авторок праці.
Чому ж так відбувається? Вітлі й головна авторка дослідження Софі Вольт’єн твердять, що почергове налагодження й переривання зорового контакту зрештою активізують розмову. “Можливо, це відбувається в такий спосіб, який дозволяє нам перервати синхронізацію й повернутися в глибину наших думок, щоб ми змогли зробити новий індивідуальний внесок у підтримання розмови”, – каже Вольт’єн.
“Це чудове відкриття”, – говорить психіатр і соціальний нейронауковець Леонхард Шільбах з Інституту психіатрії Макса Планка, що в Мюнхені, який вивчає соціальну взаємодію, але не брав участі в цьому дослідженні. Йому сподобався спосіб, у який було спроєктовано експеримент: він уможливлював природний характер взаємин і давав змогу зосередитися на вільній розмові. На його думку, отримані результати демонструють, що “міжособистісна синхронізація є важливим елементом соціальної взаємодії, однак не завжди бажаним”.
Роздумуючи й надалі над функцією зорового контакту, дослідники проаналізували попередні експерименти щодо креативності, які вказували на негативний бік надто значної синхронізації. “Якщо люди повинні мислити інноваційно, то не бажано, щоб вони були синхронізовані між собою, – каже Вітлі. – Краще, коли кажуть: «А що, як ми зробимо ось так? Що було б, коли б ми зробили отак?» Ми хочемо, щоб кожен додавав до дискусії власні незалежні думки”.
Зв’язки між поглядами в очі й нейронною синхронізацією можуть стати істотними для досліджень аутизму й інших психічних розладів, під час яких проявляються різні нетипові взаємини. Ці результати допомагають також пояснити фрустрацію під час використання відеоконференційних платформ, у випадку яких нав’язування (або ж розривання) автентичного зорового контакту є майже неможливе з огляду на розташування камер і віконець на екрані монітора.
