By 
Останнім часом у кінотеатрах України вийшла низка нових вітчизняних стрічок, а незабаром відбудуться прем’єри ще кількох фільмів, на які вже давно чекають глядачі. Ці картини здебільшого задумувалися і знімалися до повномасштабного вторгнення, але українське кіно виробляють і зараз, попри проблеми з державним фінансуванням. Переважно це документальні стрічки, зокрема й короткометражні, які далеко не завжди привертають увагу медіа.
Так, наприкінці лютого в Будинку кіно в Києві відбувся допрем’єрний показ нового короткометражного документального фільму “Спомин про майбутнє”, який разом з однодумцями зняв режисер Семен Горов. У його доробку чимало музичних відеокліпів для різних виконавців, а також низка телесеріалів і мюзиклів, які неодноразово демонструвалися в ефірах, серед них “Вечори на хуторі поблизу Диканьки” (2001), “Божевільний день, або Одруження Фігаро” (2003), “Сорочинський ярмарок” (2004) тощо. Стрічку “Спомин про майбутнє” режисер створив без державного фінансування, із цим йому допомагали друзі, родина та небайдужі донатори.
Хоча фільм документальний, він є доволі несподіваним, навіть трохи незвичним. Сценарій, який написали Семен Горов і Маруся Лиманська, базується на реальній драматичній історії із життя відомого українського композитора Ігоря Поклада. На початку повномасштабного вторгнення, коли російські війська наблизилися впритул до столиці, автор популярних пісень і інших музичних творів, якому на той момент виповнилося вісімдесят років, був змушений разом із дружиною ховатися від окупантів у підвалі свого будинку в селищі Ворзель Бучанського району, аж поки їх не вдалося евакуювати.
Для знімання фільму Ігор Поклад мужньо погодився знову спуститися в цей підвал. Другим і не менш важливим складником драматургії стала мелодія під назвою “Спомин”, що її Ігор Поклад написав багато років тому. Спеціально для фільму саундпродюсер Володимир Комісаров створив нову редакцію “Спомину”, взявши за основу запис, що його теж чимало років тому зробив Національний академічний оркестр народних інструментів. У нову версію мелодії Ігоря Поклада, крім додаткових інструментів, зокрема додаткової партії ударних, вплелися ще і звуки війни: сирени повітряних тривог, вибухи й стрілянина.
Але автори стрічки на цьому не зупинилися і сміливо вирішили доповнити концепцію фільму та, відповідно, візуальний ряд, посиливши сприйняття ще одним важливим елементом. Крім Ігоря Поклада, героями стрічки стали ще й молоді артисти сучасного танцю, хлопці й дівчата з різних міст України, які постраждали від жорстоких російських обстрілів: Ярослав Кайнар з Ірпеня; Денис Ліпатніков з Одеси; Лана Матвієнко, Марія Чікнавєрова та Юлія Чурсіна з Харкова.
Усі вони створили свої пластичні версії музичної теми Ігоря Поклада, візуалізувавши її в експресивних танцях. У закадровому тексті йдеться: “Ми вирішили поділитися твором із героями цієї картини, щоб разом пережити спогади про лютий 2022-го та поміркувати про майбутнє, пропустивши через себе музику”.
За словами Семена Горова, він хотів, щоб молоді артисти відрефлексували в природний для них спосіб, використовуючи мову тіла, всю ту складну гаму емоцій і подій, що їх пережили й переживають не лише вони, а й кожен українець. Це передусім страх, біль, гіркота, ненависть до агресора, але водночас віра, надія і любов до наших людей.
Знімання фільму почали в Харкові у квітні, тоді, коли на підступах до міста й на його околицях точилися бої, а місто регулярно обстрілювала артилерія ворога. Знімали в Північній Салтівці, що нині вважається найбільш постраждалим районом Харкова. У травні знімальна група вирушила до Одеси, а вже на початку літа фільмували у Ворзелі та Ірпені. Варто зазначити, що стрічка навряд чи відбулася б без допомоги військових.
На величезну повагу заслуговують і оператори Вадим Лошак, Руслан Богдан, Юрій Коновальський, Денис Бутенко, Богдан Божечєнко й Олександр Щербак, яким часом доводилося працювати в надзвичайно складних умовах. Варто згадати й роботу монтажера Ігоря Пироженка. Стрічка “Спомин про майбутнє” має виразний динамічний монтаж, також у ній використані кадри хроніки з інтернету та унікальний матеріал з окупантами з камер спостереження.
Один за одним на екрані змінюються кадри, які не залишають нікого байдужим: харківське метро, що слугує укриттям для великої кількості цивільних, посічені вибухами стіни будинків, спалені автівки, всіяний розбитими шибками асфальт; Палац культури в Ірпені, танцювальний клас, у якому колись відбувалися репетиції, і величезна діра в стелі; безлюдний міський пляж в Одесі із табличкою “Обережно, міни!”, мішки з піском та протитанкові їжаки на вулицях міста; великі плани Ігоря Поклада, зняті в підвалі його будинку. Й ось після чергового монтажного стику раптом з’являються мирні пейзажі, сонце, грайливі рефлекси світла на воді, буяння зелені. Спогади про мирне життя… А далі — дівчинка з укриття в харківському метро, якій мама заплітає волосся, з надією дивиться на нас…
Ймовірно, комусь може видатися дивним чи навіть “не на часі” (як зараз люблять казати) таке поєднання документального кіно й постановних кадрів сучасного танцю. Проте варто згадати хронікальні кадри з Харкова, які свого часу обійшли всі соцмережі: учні танцюють випускний вальс на тлі зруйнованої будівлі своєї школи. Зафіксувавши на камеру свій танець, вони на весь світ заявили про свою мужність, надію і віру в перемогу.
Тож і новий фільм Семена Горова є не лише витвором творчої уяви, а й документом. І йдеться в ньому не тільки про спомини про минуле. Фільм водночас є роздумами про майбутнє, а в ширшому розумінні — це роздуми про життя. Це підтверджує влучна фраза з авторського закадрового тексту картини: “Страшно не померти, страшно так і не спробувати жити”.
Попри всі жахи війни й численні втрати, життя однаково ось тут, його не треба шукати, його не варто чекати. Треба жити, а отже, не дозволяти собі поринути в зневіру.
