By 
Минуло п’ять років від початку російської агресії проти України – невеличкий ювілей. Як показала гаряча дискусія передвиборчого періоду, багато наших співгромадян ці події не лише не осмислили належно, але й дещо з них призабули. Тож не зайвим буде нагадати ключові моменти тих подій.
Після перемоги Революції гідності Російська Федерація не могла змиритися не лише із втратою геополітичного впливу на Київ, але й з існуванням України як держави. Тож у цій боротьбі Кремль вирішив застосувати як засоби гібридної війни, так і пряму збройну агресію.
Росія зі своєю п’ятою колоною почала втілювати в Україні перевірений на Грузії сценарій розколу держави. Першою мішенню РФ став Крим, за ним – Схід України (Донецьк, Луганськ, Харків). Під час протистояння в столиці ці два регіони були фактично під патронатом російських агентів. У Кремлі ж вважали, що революційна “хунта”, яка “захопила владу силовим шляхом”, не затримається в Києві надовго.
У державі на той час панував владний хаос, ресурси було вичерпано чи виведено з країни, систему управління зруйновано, вертикаль влади від столиці до регіонів перервано, а на місцях панувала анархія й невизначеність (у деяких районних державних адміністраціях і в міських органах самоврядування чиновники працювали, але без загальної координації владно-адміністративний механізм не функціонував). Зважаючи на нестабільну ситуацію в країні, політична верхівка РФ ще із самого початку Революції гідності була переконана, що захопити владу в Україні буде доволі легко.
У січні 2014 р., коли проросійський режим В. Януковича був приречений, у Москві зрозуміли, що втрачають вплив на Київ. Відтак путінські геополітичні стратеги розробили документ “Про кризу в Україні”, де містився узагальнений масштабний план дій із дестабілізації країни та включення до складу Російської Федерації 12 областей і м. Київ.
Із втечею В. Януковича задум почав руйнуватись. Тоді на початку лютого (не раніше 4-го й не пізніше 12-го) 2014 р. кремлівські чиновники підготували Аналітичну записку з новим проектом втручання Росії у внутрішні справи України, розчленування її території та приєднання південно-східних областей до складу РФ.
Окупацію Криму Москва почала планувати ще до кінця Революції гідності. У грудні 2013 р. РФ узялася реалізовувати стратегію розколу України. Активна фаза інтервенції на півострів розпочалася 20 лютого 2014 р. і де-юре завершилася 24 березня 2014 р., коли в.о. президента України О.Турчинов підписав указ про виведення українських військ з Криму й Севастополя. Фактично Україна капітулювала й відмовилася захищати свій суверенітет і територіальну цілісність збройним шляхом. Ми втратили Кримський півострів саме через злочинну бездіяльність тогочасного політичного керівництва України.
Згодом бойові дії перемістилися на материкову частину країни, утворився фронт боротьби за Донбас, розпочався ІІ період неоголошеної війни. Його перша фаза мала свою специфіку: це була свого роду внутрішня передова, що виразками розсіялася всією Лівобережною Україною й набула гібридно-сепаратистсько-терористичного характеру. Вона розрослася ще під час кримських подій, фактично – від березня 2014 р. – за півтора місяці до того, як українська влада оголосила антитерористичну операцію. Цей етап завершився 24 серпня того ж року, коли регулярні війська РФ відкрито вдерлися на схід України.
Від початку окупації Криму росіяни розглядали півострів як імовірний плацдарм для наступу на південно-східну частину України. Проте географічно й логістично-тактично більш вигідним був наступ із північно-східного напрямку. Водночас Росія планувала підірвати внутрішньополітичне становище на усій Лівобережній Україні. Зрештою південний напрямок залишився запасним планом захоплення Донецької, Луганської, Харківської, Одеської, Дніпропетровської, Херсонської, Миколаївської та Запорізької областей. Коли ж намір прямого вторгнення з півдня було відкладено, росіяни запустили план масштабної дестабілізації в цих регіонах.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
