By Україна опинилася в ситуації, коли доводиться вести війну проти ворога, мілітарний потенціал якого за всіма можливими вимірами вдвічі перевищує вітчизняний.
Водночас ворог завдяки розгалуженій агентурі регулярно отримує доступ до закритої інформації та має змогу оперативно моніторити територію України технічними засобами, зокрема супутниками-шпигунами різних типів.
Фронтальне протистояння такому ворогові щонайменше ризиковане та неефективне. Для перемоги над ним потрібна не лише гнучка тактика, характерна, скажімо, для герільї, але й володіння специфічними програмуючими вміннями. Засобами нелінійних проксі-війн.
Ще у 2014 році в есе “Одноманітність диких птахів” я спробував сформулювати принципи ведення війни проти безумовно сильнішого супротивника. Сформулювати не як імперативні тези (що було б занадто фронтально), а за допомогою притч. На жаль, мушу констатувати, що концепти нелінійної війни, які лягли в основу цих текстів, залишилися непочутими, але все ще актуальними.
Отже, притчі.
Перша з них – про воїнів у пустелі, оточених ворогами, про отруєні колодязі, тремтяче повітря, жовтих і чорних скорпіонів із броньованими хвостами, про сліпу верблюдицю, що шукає підземну воду, і яструба в небі, який врешті-решт виявляється й посланцем богів, і богом, і всім, що приносить надію. Вона про демонів пустелі, які не пропускають жодної ночі й нападають лише на тих, хто спить на лівому боці.
Історій про воїнів у пустелі багато: є мавританські, арабські, індійські, ефіопські й мексиканські варіації. Але книжники вирахували, що найдавнішою з тих, які зберегла людська пам’ять, є історія Нефрусебек. Ім’я цієї єгипетської правительки можна розтлумачити як “Чарівна донька бога-крокодила Себека”, а можна як “Прекрасна Крокодилиця”. Їй довелося воювати з ворогами, яким допомагали чаклуни. Армію Крокодилиці загнали до сірих пісків, оточених пасмами розжарених сонцем пагорбів. Її воїни мали загинути разом із правителькою, але на світанку до табору прийшов нубієць, досвідчений, наче старий шакал, та заявив, що Себек послав його рятувати доньку,
Він сказав Крокодилиці, що ворожі чаклуни читають думки на відстані, а тому знають усі її плани. Перечекавши розпач цариці, нубієць сказав, що така розкіш, як дії за планом, на війні пасує лише сильнішому. А слабший має діяти всупереч планам і задумам. Нубієць дав правительці настоянку із розтертих жуків. Коли вона впала в шаленство, він вивів її до війська й оголосив, що батько навідав тіло Нефрусебек. Він сказав, що чув наказ Себека вирушати на південь, але військо повів на захід. Усім, хто запитував, чому південь опинився на заході, зламали шиї. Потім нубієць сказав, що військо йтиме на схід, але ніхто нікуди не рушив. Вночі він запалив ватру з коштовних скринь правительки, танцював, вирячував очі, закликав страхітливих богів.
Він переконував воїнів Крокодилиці усвідомити прірву своє пропащості, впізнати в собі химер і чудовиськ, відчути отруту у своїх зубах і під нігтями. Воїни на повні груди вдихали сандаловий дим, присвячували своє життя духам пустелі й бажали собі поразки. Частина з них тієї ж ночі втекла з табору як із місця нестримного божевілля, а кілька офіцерів вкоротили собі життя.
На світанку рештки війська випили залишки води і швидким кроком вирушили на північ. Нубієць і правителька не віддавали жодних наказів, але воїни Крокодилиці відчували Силу, яка вела їх уперед. Вони відчували поразку всередині себе, тому ззовні очікували лише перемоги. Після нічної нестями вороги здались їм м’якими й денними. Вбивати їх було легко, особливо зубами й нігтями. Ворожі чаклуни вмирали здивованими, адже прочитані ними думки не містили в собі сподівань, маршрутів і планів, а лише неймовірне чорне світло, немов крізь воїнів Нефрусебек хижо прозирала безсмертна ревнивиця сонячного бога.
Прекрасна Крокодилиця перемогла ворогів і стала фараоном, а нащадки отримали історію зречення й набуття простоти. Вона вчить нас тому, що на шляхах саморуйнації і здичавіння є корисні для військової людини зупинки. Що війна спрощує не для приниження, а заради допуску в передпокої богів. Що вразливість ритуальних істот зникає разом із ритуалами. У цій казці немає жодного героя, бо істинний героїзм передбачає посмішку долі, а не її присмерковий вищир.
Натомість друга притча – про героя. Власне, вона є історією героя, який на тридцять першому році життя отримав титули Визволителя й Миротворця, чиїм іменем названі астероїд, гора, країна, грошові одиниці, кілька елегантних міст, тисячі вулиць і площ, а ще – один із республіканських способів правління. Герой починав свій життєвий шлях як мажор і піндос. Поступово війна відібрала в нього ознаки походження та освіченості, пережитки гуманізму й розбірливість у жінках.
Його тричі змушували тікати. Він пізнав емігрантські гамаки Ямайки та байдужість консулів до невдах. Він став містиком і зрозумів, що єдиною надійною опорою воїна є древні земляні енергії, які прагнуть крові і віддячують грибами.
На туберкульозних берегах Оріноко він зрозумів істину. Він вальсував між вогнищ із закривавленими руками, вклонявся демонам і писав європейським масонам листи, де пророкував, що Кетцалькоатль – пернатий змій мексиканських легенд, Меркурій і Будда Південної Америки колись повернеться. “Чи можете ви уявити собі, – запитував він, – що відбудеться, якщо серед людей опиниться хтось подібний до нього, Будди лісів?” Він зрозумів, що вести війну лише на рівні зіткнення шматків матерії зі шматками матерії безглуздо. Він атакував схованки зніяковілого духу, встановлював режим окупації в темних закутках совісті й надії. Він навчився зраджувати вчителів, страчувати полонених та віддавати коханок на втіху своїм батальйонам.
На вершині Чимборасо він зустрівся із сутністю, що назвала себе Батьком віків, магією гомону й таємниці, дочкою Вічності. “Моя імперія безмежна, – сказала герою сутність. – У мене немає могили, бо я сильніша за смерть. Моєму поглядові підвладні минуле й майбуття. Теперішнє в моїх руках”. Герой збрехав своїм генералам, що на Чимборасо він зустрівся із часом. Зрештою, тут немає його провини: він збрехав, бо не мав іншого виходу.
Герой здобув досвід пекла, і ми не знаємо, чим саме він заплатив за нього. Одного разу його майже впіймали іспанці. Він ховався в колючих кущах разом із солдатом із диких л’янерос. Той приготував жертовний ніж своїх предків і мовив, що мусить зарізати героя, адже герой за жодних обставин не повинен потрапити живим до ворожих рук. Тоді герой розповів солдату про свій великий план об’єднання вільних республік у могутню федерацію. Він розповідав дві години, цитуючи проект майбутньої Конституції, де всім, включно з дітьми сельви й рабами, надавалися рівні права. Дикий л’янерос відклав ніж, на його очах виступили сльози. Герой у ту ж хвилину підніс його в градус майстра, тричі вдаривши трикутним перснем по пласкій каменюці. Звук міг видати їх обох іспанцям, але той, хто пізнав сутність Кетцалькоатлю, був вищим за перестороги найнижчого зі світів. Солдат присягав потім, що після третього удару з-під пласкої каменюки вибігло сім золотавих скорпіонів.
Ця історія вчить нас тому, що на війні перемагають ідеалісти. Що демони Хаосу ближчі за регулярних богів і що не варто заради моралі та інших системних сновидінь відмовлятися від їхньої допомоги. А тому не варто і сподіватись, що війна принесе втіху або ж прибутки. Якщо ж щось таке і станеться – добра від цього не буде. А ще ця історія нагадує нам, що не варто сподіватись, що затаєні скорпіони викриють себе після двох перших ударів.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
