By 
Україна перебуває в епіцентрі уваги міжнародних медіа. Звісно, підстава для цього далеко не найприємніша – неспровокований російський напад. Проте весь світ має спостерігати за Україною саме зараз не лише тому, аби не дати путінові знищити цілу націю чи і всю планету, не проґавити загрозу для себе і рідних. А тому, що саме тут народжується новий світ. Саме в Україні цивілізація стикається з викликами, яких ще не було. А ще війна, як будь-яка велика криза, показує, хто чого вартує.
Вона викриває, хто є хто не лише всередині самої країни, а й в усьому світі. Якщо в Україні часто цілком достатньо було запитати: “Чий Крим?”, аби зрозуміти, що за людина перед вами, то в глобальному контексті треба дізнатися ставлення особи до російсько-української війни. Якщо вона підтримує росію чи говорить, що “не все так однозначно”, то далі можна й не розмовляти. Такі персонажі в цивілізованому світі мають перетворюватися на парій, як це відбувається із путіним і його країною на міжнародній арені.
Війна пришвидшила плинність часів, а з тим і каталізувала всі процеси. Усе загострилося, а тому дуже добре помітно, хто здатен реагувати на виклики в кризових ситуаціях і які політики демонструють неспроможність, бо звикли до розміреного життя, до існування за більш-менш тепличних обставин, коли можна довго зважувати ризики.
Яскравим прикладом політика такого типу є німецький канцлер Олаф Шольц, який довго запрягає й ще довше озирається на іноземних колег, заявляючи, що постачатиме те чи інше озброєння лише після того, як це зроблять інші ключові союзники. Перебування таких політиків при владі може бути корисним у часи, коли зваженість відіграє набагато більшу роль, ніж рішучість і лідерські здібності. Ба більше, якби Німеччина була рядовою країною Євросоюзу – це не мало б якихось критичних наслідків. Проте, коли йдеться про державу, чия економіка є однією із найпотужніших у світі й на чию думку орієнтуються десятки очільників інших країн, такі дії перетворюються на злочин у квадраті. Добре, що в критичні часи виявляються і приховані лідери, як-от Польща, Естонія, Чехія тощо, від яких не очікували цього, проте вони діють впевнено й послідовно та стають прикладами для менш рішучих.
Проте Шольц далеко не найгірший варіант, адже у ЄС є угорський прем’єр Віктор Орбан, який взагалі блокує навіть можливість постачання зброї Україні через територію його країни й виступає проти санкцій щодо російських нафтопродуктів. Також у світі не бракує ігнорантів, які не те що не засуджують російську агресію, а закликають Україну здатися. І йдеться передовсім про різних політиків, громадських діячів і публічних інтелектуалів із Європи, які належать до ультраправої й ультралівої частини спектра, а також до особливо цинічної категорії – пацифістів. Серед цих “голубів миру” дуже багато російської агентури, тож Євросоюз має чудову нагоду зараз вивести на чисту воду цих путінферштеєрів. Якщо добре покопирсатися в їхніх фінансових рахунках, то там неважко натрапити на масні сліди нафтоєвро.
Ще один яскравий приклад неспроможности – це інституції, що мали б відігравати ключову роль у розв’язанні конфліктів або принаймні впливати на сторони так, аби вони дотримувалися загальновизнаних принципів ведення війни. Передовсім це ООН, яка вкотре довела, що є основним світовим постачальником аж ніяк не миру, а великої стурбованости та серйозного занепокоєння. Натомість реальна користь з ООН та її Радбезу майже дорівнює нулю, адже там право вето мають країни на кшталт росії та Китаю.
Також не варто забувати про Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ) (не плутати з Українським Червоним Хрестом), який отримав величезні пожертви від громадян зі всього світу та різних компаній, аби допомагати українцям, що страждають від російських звірств. Натомість організація впродовж довгого часу від початку повномасштабного вторгнення не могла зробити нічого більшого, ніж доставити воду та гуманітарку в далекі від окупації міста, де в цьому не було потреби.
Те саме стосується й різних суспільних авторитетів світової величини. Зокрема, Папа Римський Франциск, який бажає відвідати Москву, а не Київ, відзначився сумнівною ідеєю під час хресної ходи в Страсну п’ятницю, а також дуже сумує із того приводу, що довелося скасувати зустріч з очільником рпц патріархом кирилом.
Треба згадати й про міжнародні організації (наукові, спортивні, економічні тощо), які не засуджують агресора в цій війні, співпрацюють і далі із російськими колегами, не виключають їх і не усувають від участи в спільних засіданнях, зборах і змаганнях. Точно так само в режимі business as usual живуть міжнародні концерни та корпорації, які не закривають свого виробництва та не покидають російського ринку, прикриваючись турботою про бідних пересічних росіян, яким ой як важко буде вестися без їхньої продукції.
Проте не все так сумно. Слабкість і бездіяльність деяких національних лідерів та міжнародних інституцій стає можливістю проявити себе для громадянського суспільства. Пересічні європейці (і не тільки) об’єднуються довкола ідеї допомоги Україні. Вони везуть свої автомобілі, гуманітарну допомогу, обладнання, медикаменти. Збираються в ініціативні групи, долучаються до іноземного легіону в лавах ЗСУ. Усе заради підтримки простих українців і нашої перемоги у війні. Завдяки цьому сильнішою стає не лише Україна, а й громадянське суспільство в цих країнах, що зможе рішучіше впливати на владу та підтримувати її в нестабільні часи.
Усе це вкотре доводить, що потрібно налагоджувати зв’язки між пересічними людьми. Що звичайні громадяни, об’єднані довкола якоїсь ідеї, волонтери, ініціативні групи тощо набагато ефективніші в кризові часи, ніж неповороткі державні машини та інституції. Зрештою, можливо, саме завдяки таким об’єднанням постануть справді дієві організації, відповідно до сучасних викликів і потреб, заміняючи собою ті, що проявили неспроможність.
Але цивілізоване суспільство на те і є цивілізованим, аби ті, хто довго запрягає, змогли реабілітуватися, орієнтуючись на більш рішучий соціум. Тому канцлер ФРН Шольц розкритикував “пацифістів”, які закликали “здати” Україну, і навіть погодився на постачання гаубиць Panzerhaubitzen 2000. МКЧХ разом з ООН після двох місяців тотального знищення Маріуполя росіянами врешті допомагають евакуюватися цивільним з “Азовсталі”. Та й виявилося, що Папа Франциск докладав зусилля для того, аби вивезти людей із міста на кораблі під ватиканським прапором, проте путін начебто тричі відмовляв йому. Тож є надія, що й інші очуняють та повернуться на шлях істинний. Змінюйся або зникнеш – правило цієї війни. А оскільки росія вперто його ігнорує, то їй немає місця в новому світі. Принаймні не в сучасному її вигляді.
