By 
Після анексії Криму Російською Федерацією та початку збройної агресії на сході України у 2014 році військове керівництво НАТО прийняло рішення щодо збільшення свого військового контингенту в Європі. Проте з часів розвалу СРСР й до кінця президентства Б.Обами НАТО цілеспрямовано зменшувало свою військову присутність у Європі. Коли б не війна в Україні, військова присутність НАТО у Європі скорочувалися б і надалі.
Сьогодні, 29 членів НАТО мають в Європі на 40% меншу чисельність особового складу, на 35% менше сухопутних військ, на 30% менше військово-морських сил і на 40% менше бойової авіації, ніж 16 країни-членів НАТО на початку 1990-х.
В цілому, військова присутність Альянсу на європейському континенті з 90-х років до сьогодення зменшилися втричі, а по таких параметрах, як сухопутні війська, – в десятки разів. В цілому сили НАТО відстають від дозволеної Договором про звичайні збройні сили в Європі чисельності збройних сил: по особовому складу на 42%, по бронетехніці і артилерії на 25%, по бойових вертольотах і літаках на 45%.
На сьогодні в Європі перебуває військовий контингент НАТО в кількості близько 62 тис. осіб. Для порівняння, до 1989 року, під кінець Холодної війни, Альянс утримував на європейському театрі військових дій п’ять армійських дивізій загальною чисельністю 213 тисяч осіб, а також 2100 бойових літаків, розосереджених у 40-ка авіабазах. Крах Радянського Союзу зробив можливим значне скорочення чисельності збройних сил НАТО в Європі.
Послідовний демонтаж натівської експедиційної армади продовжувався двадцять років. У 2013 році з Європи вивели останні американські танки. Якщо аналізувати стан військово-повітряних сил, то в порівнянні з максимумом, досягнутим на піку Холодної війни, чисельність особового складу американської авіації в Європі скоротилася на 90%, а чисельність особового складу флоту – на 75%.
За планом, до 2015 року, США мало залишити в Європі 30 тисяч осіб особового складу на семи базах. Та збройні сили і військові об’єкти США в Європі в останні роки все більше виконували роль резерву і перевалочного пункту для тривалої війни на Близькому Сході.
На початок 2014 року, вже після анексії Криму й початку гарячої фази гібридної війни проти України, американська військова присутність в Європі продовжувалася скорочуватися й досягла 24 тисяч осіб. Кількість боєздатних з’єднань сухопутних військ зменшилася до двох бригадних бойових груп. При цьому всі армійські, корпусні і дивізійні штаби виявилися розформовані.
Але ескалація військового конфлікту в Україні знов змусили США нарощувати чисельність військ НАТО в Європі. Прийнятий на саміті НАТО «План дій з оперативного реагування» (Readiness Action Plan) передбачав в лютому 2015 року збільшення сил «першочергового реагування» (NATO Response Force) з 13-ти тисяч до 30-ти тисяч осіб. У липні 2015 року натівський військовий контингент збільшили до 40-ка тисяч військовослужбовців. У їх складі на ротаційній основі створили міжвидове формування екстреного реагування (Very High Readiness Joint Task Force). Дане з’єднання включає п’ять батальйонних тактичних груп загальною чисельністю до 5000 осіб з терміном готовності основних підрозділів дві доби, а решту – до семи діб.
У липні 2016 року у Варшаві відбулася чергова сесія Ради НАТО. Учасники саміту прийняли рішення продовжити виконання «Плану дій з підвищення бойової готовності ОЗС НАТО». При цьому визначили, що з 2017 року в Прибалтиці і Польщі на ротаційній основі дислокуватимуться чотири посилені батальйонні тактичні групи багатонаціонального складу чисельністю до тисячі військовослужбовців кожна. Відповідальність за комплектування і бойову підготовку та розгортання частин покладена: у Польщі – на США, в Латвії – на Канаду, в Литві – на Німеччину, в Естонії – на Великобританію. Для керівництва даними групами намічено розвернути багатонаціональний пункт управління на базі штабу однієї з дивізій збройних сил Польщі.
Додатково на основі однієї з механізованих бригад сухопутних військ Румунії планується сформувати до 2018 року багатонаціональне з’єднання чисельністю 4500-5000 осіб, підпорядковане штабу дивізії «Південь-Схід». У його склад увійдуть також підрозділи збройних сил Болгарії і Польщі. Крім того, в шести країнах Східної Європи з лютого 2017 року на ротаційній основі розмістилися підрозділи американської бронетанкової бригади (всього до 5000 осіб зі штабом у Польщі), а на території Бельгії, Німеччини та Нідерландів створений склад зброї і військової техніки для ще однієї бригади сухопутних військ США.
Таким чином, у 2017 році американський контингент в Європі дещо збільшився у порівнянні з докризовим 2013 роком, але вважати його достатнім для паритету у співвідношенні сил на західному стратегічному напрямі ще зарано. Так, американський радянознавець Олександр Мотиль на підставі аналітичних методик Пентагону зробив підрахунки, скільки було б потрібно Росії військ для завоювання Сходу України. У нього вийшло, що з середнім рівнем опору українців для цього потрібно 66 тисяч російських солдатів, з високим рівнем опору агресору – 133 тисячі.
На думку американських військових експертів при вторгненні Росії в Україну, НАТО буде потрібно мінімум 14-18 діб щоб перекинути війська на Правобережжя, за цей час російські війська можуть вже дійти до Дніпра.
В цілому, таке безпрецедентне, в порівнянні з періодом холодної війни скорочення чисельності військ НАТО в Європі, яке ми спостерігали на початку ХХІ століття (до 2014 року) наштовхує на проведення певних паралелей з історією оборонної політики Європи 30-х рр. ХХ століття і тими історичними наслідками, що відбулися після цього й стали закономірним підсумком діяльності урядів західноєвропейських країн щодо нацистської Німеччини. Все це отримало в історії назву «політика заспокоєння агресора».
Історична довідка: Втрати людських і матеріальних ресурсів під час Першої Світової війні залишили незгладимий слід в історичній пам’яті Британії і Франції. У соціально-політичному житті країн почав розвиватися антимілітаристський рух. Популярною була ідея про те, що Перша Світова в Європі розпочалася через велику кількість запасів зброї і вибухівки, накопичених на початку століття європейськими країнами. В результаті було підписано Женевську конвенцію з роззброєння, Вашингтонську конвенцію по флоту, де ввели обмеження щодо водотоннажності і калібру важких кораблів. Великобританія була вимушена списати 19 лінкорів, і відкоригували тоннаж нових підводних човнів.
На тлі зростання антимілітаризму в Європі посилилися право-радикальні настрої у Німеччини. Принижені окупацією Рура і втратою колоній німці жадали реваншу, риторика лідерів НСДАП стала більш войовничою. Відбувалася активна мілітаризація Німеччини, яка заявляла про бажання повернути свої «історичні землі». Але політичні кола Великобританії та Франції в тої час були більш зайнятті вирішенням проблем, пов’язаних з рухом за незалежність у своїх колоніях, збільшенням рівня безробіття, обвалом експорту та наслідками для країн світової економічної кризи 30-х рр.
Так, наприклад, наслідком таких політичних тенденцій стало так зване «реформування» політики безпеки та оборони Великобританії у міжвоєнний період:
- Фінансування збройних сил країни скоротили з 46 мільйонів фунтів в 1923 році, до 36 мільйонів в 1933-му. Країна відмовилася від загального військового обов’язку, підсумок – у військах некомплект особового складу.
- Танки. У 1938 році ЗС Великобританії отримали лише 90 машин, замість запланованих 970, більшість самохідності і зенітних установок випускали на основі застарілих шасі, знятих з консервації.
- Літаки. У 1918 році (після Першої Світової війни) Великобританія мала для захисту островів 53 ескадрильї, в 1933 році – 40.
- Флот. Жорстке скорочення фінансування флоту, і як наслідок, некомплект у всьому його складі, включаючи крейсери і протичовнові судна.
Європейські країни підійшли до початку Другої Світової війни з скороченими військовими контингентами та антимілітаристською політикою своїх урядів. А далі були всім відомі історичні події, які знову ж таки наштовхують вдумливих читачів до сучасний аналогії: санкції Ліги Націй проти Італії за вторгнення до Ефіопії, окупація Німеччиною Рейнської зони, потім Чехословаччини, і, нарешті, вторгнення до Польщі.
Таким чином, між подіями, що передували початку ІІ Світової війни і хмарами, що почали збиратися над Європою в XXI столітті, можна провести історичні паралелі: знову економічна криза, знову, колишня імперія (зараз вже РФ) прагне повернути втрачені після свого розвалу «історичні території», славу «великої імперії» та отримати сатисфакцію за геополітичну поразку у 90-х – розвал СРСР.
Залишається сподіватися, що сучасні західноєвропейські та американські лідери врахують помилки своїх попередників початку ХХ століття й не стануть їх повторювати у ХХІ-му, особливо у контексті забезпечення європейської безпеки.
