By 
Військова естетика займає значне місце в культурі різних народів. Часто каналами, по яких вона проникає в свідомість, стають різні форми розваг, наприклад ігри та іграшки. У солдатиків люблять грати не лише діти, але і дорослі, тому військова іграшка за своєю функціональністю виходить за межі дитячої проблематики.
Німеччина
Сучасні німецькі батьки намагаються боротися з “іграшковим мілітаризмом”, тому майже зовсім не купують своїм дітям військові іграшки. Винятком є хіба “компромісні” солдатики в мундирах часів наполеонівських воєн або другої половини XIX століття, лицарів із списами і мечами, піратів з кривими шаблями. Ці фігурки виробляють строкатими і барвистими, тож вигляд у них зовсім не загрозливий.
Німеччина ще пам’ятає прусську, нацистську, ГДР-івську пропаганду, що робила з дитини об’єкт ідеологічної обробки, виховувала її в мілітаристському дусі, формуючи у неї образ чужого, ворога. Тоталітарна влада виховує не просто солдатів, а солдатів, що не задають зайвих запитань. Тому в сучасних німецьких дитячих садочках існує правило: кожна дитина може принести з дому будь-яку улюблену іграшку, окрім пістолетів, шабель чи іншої іграшкової зброї.
Щороку 7 вересня в країнах Євросоюзу відзначають День знищення військової іграшки. Німецьких дітей навчають ніколи не стріляти один в одного навіть з іграшкових пістолетів. У 1950 році західнонімецькі депутати намагалися викоренити спадщину недавнього нацистського і мілітаристського минулого. Вони прийняли рішення заборонити випуск військових іграшок у ФРН, але це так і залишилося лише наміром. Згодом одна з нюрнберзьких фабрик випустила іграшковий автомобіль – військовий американський джип. Він побив усі рекорди продажів. У Німеччині й сьогодні у невеликих кількостях виробляються іграшкові автомати, танки й пістолети. Тобто індустрія військової іграшки все ж існує, але пацифістські тенденції в німецькому суспільстві дуже сильні.
Росія
Особливістю російської історичної пам’яті є її мілітарна специфіка. Впродовж усієї історії в країні було особливе ставлення до людей у формі, їх боялися та поважали. Сьогодні кількість силовиків на одного росіянина більша, ніж в будь-якій європейській країні (лише поліція в РФ налічує 508 осіб на 100 тис. населення), більше лише в Білорусі і країнах Африки. Військову форму естетизують у фільмах, книгах, мистецтві. Звідси така тяга росіян одягати себе і дітей у військову форму (можна купити в будь-якому супермаркеті), любов до військових парадів, театралізованих військових ходів (“Безсмертний полк”), до участі у військово-історичній реконструкції тощо. Так росіяни виражають свою ідентичність, відчувають себе частиною країни і свою причетність до великих подій минулого.
У Росії існує Військово-історичне товариство засноване в 2012 році, чия діяльність направлена на вивчення і популяризацію військової історії, а також збереження об’єктів військово-історичної культурної спадщини. Є також низка дрібних військових організацій – Товариство нащадків декабристів, Товариство нащадків війни 1812 року тощо.
У такий спосіб держава мілітаризує історичну пам’ять, створює культ війни і всього військового. Усе це легалізує з дитинства ідею про те, що не лише треба захищати свою батьківщину, але і можна й чужу захопити. Здається, наче Росія готує країну до війни: у школах введена військова й стройова підготовка, форма, хоровий спів, дитячі військово-спортивні табори тощо. Гра каналізує агресію і надає їй ритуалізованої форму, а ритуал стає частиною культурної традиції. Усе це спрощує формування із населення слухняної маси.
У 30-ті роки в СРСР виходив журнал “Радянська іграшка”, де друкували статті з чіткими розпорядженнями, як можна використовувати солдатиків у військово-патріотичному вихованні. Щоправда, після Другої світової війни журнал більше не випускали.
Цікаво, що радянська промисловість не виготовляла фігурки солдатів–противників – білогвардійців, нацистів тощо. Лише у 70-і роки було куплено декілька закордонних наборів – древні єгиптяни, вікінги, ковбої, індійці, їх за ліцензією почали виробляти на донецькій фабриці іграшок. У 80-х роках вийшов набір фігурок французьких солдатів наполеонівських військ, але французи там вгадуються, але не акцентуються. Перед самим розпадом радянської країни з’являються дуже обмеженими накладами солдатики-хрестоносці і інші лицарі.
А от у Франції після Другої світової війни одна з фірм випустила набір солдатиків у формі військ СС, але під впливом громадськості вони були вилучені з магазинів і більше не з’являлися у продажу. На заході індустрія військової іграшки була підпорядкована моді і ринковим інструментам: якщо німецька промисловість випускала набір солдатиків за мотивами виграної німцями франко-прусської війни 1870-1871 рр., то в коробці завжди були солдатики двох армій – німецької і французької. Так само і в інших війнах. Це прагматичний підхід: щоб товар купували, він повинен задовольняти вимоги покупця[1]. А радянські діти за ідеологічними причинами були змушені вибирати ворогами радянських солдатів Чингачгука або лицаря, звідси створюється колективний образ ворога, весь світ у свідомості радянської дитини поділявся на наших і не наших.
Загалом за радянські часи військові іграшки виробляли цехи оборонних і промислових підприємств. Зокрема, Харківський тракторний завод випускав іграшкові БТРи й танки, Львівський завод автонавантажувачів – іграшкові машини та гармати, а Тульський патронний завод – набори військової техніки.
Особливістю формування радянського військово-історичного міфодизайну була стиковка історичної свідомості радянського суспільства з кінематографом. Так до появи кожного нового військового ордена – Олександра Невського, Павла Нахімова, Федора Ушакова на екрани країни виходив біографічний фільм, щоб народові було зрозуміло, за що ним нагороджують. “Олександр Невський” – один з найважливіших фільмів, що формував історичну свідомість радянської людини, міф про спадкоємність славних військових традицій Росії від стародавніх часів до сучасності. Саме тому в СРСР єдиними фігурками солдатів-противників були хрестоносці, яких в 1242 році О. Невський переміг на Чудському озері. Вони стали єдиними гідними противниками, з якими билися іграшкові російські війська.
Радянські військові міфодизайнери не могли допустити, що ворог був змальований як гідний противник навіть у грі. Він міг бути лише карикатурою, як його і показувало радянське кіно. Пройшло багато років перш ніж у 1973-му на екрани вийшов культовий фільм Тетяни Ліознової “Сімнадцять миттєвостей весни”. У ньому ворогів уперше ворогів змальовують так, що вони раптом стають модними і популярними. У фільмі форма військ СС стала частиною чарівного образу штандартенфюрера СС Макса Отто фон Штірліца, і це не на жарт налякало ідеологічний відділ комуністичної партії. Після виходу фільму в СРСР трапився різкий сплеск неонацизму.
Інколи на сучасних виставках, присвячених історії Великої Вітчизняної війни, виставляють форму німецьких солдатів і їхніх союзників. Часом у літніх людей це викликає обурення. У сучасній історичній пам’яті росіян є певне протистояння тих, хто воював, і їхніх дітей, вихованих на радянському міфі про “велику перемогу”. Ті, що воювали, з повагою ставляться до німців, а їхні нащадки – ні. Росіяни досі не готові сприймати військових противників як людей. Дегуманізація ворога – це класика пропаганди. І це стосується не лише до періоду ІІ Світової війни, а й вояків ЗС України, що воюють на Донбасі.
Сьогодні традиції патріотичного кіно у Росії продовжує Міністерство оборони, що має власну кіностудію, знімає навчальні, науково-популярні та патріотичні фільми. Кіностудія була створена ще у 1960 році в Ленінграді. За більше ніж 50 років своєї історії вона створила понад 5 тисяч фільмів про радянську та російську армію й флот.
У 2015-му у місті Кубінка Одинцовського району Московської області відкрився воєнно-патріотичний парк культури та відпочинку збройних сил РФ “Патріот” з музеями авіації, бронетанкової техніки та артилерії, історичними виставками, експозиціями зразків озброєння і техніки. Бюджет його будівництва, що й досі триває, становить 20 млрд рублів, а загальна площа 5414 гектарів землі. Це так званий російський військовий Діснейленд, його відвідують зазвичай родини з дітьми та молодь. У парку можна не тільки подивитися на експонати, але й поїздити, політати на військової техніці, постріляти з бойової зброї, стрибнути з парашутом.
У травні 2018 року в Петербурзі відкрився перший в Росії Музей олов’яного солдатика на базі Державного меморіального музею О. В. Суворова. У експозиції музею використані як традиційні, так і найсучасніші технологій. У ньому шість залів, де розміщена велика панорама переходу О. Суворова через Альпи, макет останнього параду Російської імператорської гвардії 1914 року на Марсовому полі і навіть маленький театр. Колекція музею налічує більше 60 тисяч фігурок олов’яних солдатиків, створених в різний час у різних країнах. Окрім власне самих іграшок, в музеї можна побачити мультимедійну експозицію і театральну дію. До того ж в експозиції є мініатюри, де зображені сцени перенесення поранених, поховання загиблих солдатів в могили, тобто ті сторони війни, які не варто робити сюжетами дитячих забав. Це свідчить про те, що експозиція стосується більше історичної пам’яті, ніж гри.
Зусилля радянських військових міфодизайнерів з сакралізації Великої Вітчизняної призвели до того, що для сучасних росіян ця війна все ще не закінчилася і не “відхворіла”. У німці, наприклад, перегорнули цю сторінку своєї тоталітарної історії і рушили далі на шляху творення нової демократичної країни. І якщо німецьке суспільство через покаяння і прийняття, через усвідомлення своєї відповідальності за розв’язання цієї війни і всіх її жахів зрозуміло свою вину, то в сучасній Росії влада постійно колупає цю ранку пам’яті, не дає їй зажити. І це стосується подій всієї радянської історії, адже офіційно РФ не визнає провини ні за три голодомори в Україні, ні за голод у Казахстані в 1932-1933, на Поволжі 1921-1922, ні за ГУЛАГ і масові репресії 30-40-х тощо. Замість покаяння, росіянам пропонують гордитися цими сторінками історії.
Упродовж багатьох років “Левада-Центр” фіксує стабільно високий рейтинг Йосифа Сталіна, якого росіяни вважають найвидатнішою людною в світовій історії. У 2017 році так вважало 38% опитаних, ще 34% респондентів проголосували за Володимира Путіна і Олександра Пушкіна[2].
Військові іграшки як інструмент російського варіанту міфодизайну консервують тоталітарне імперське мислення, естетизують війну, роблять її нестрашною, а отже, знову можливою. Залишається сподіватися, що відвідувачі російського музею іграшки в Петербурзі не забудуть, що в казці данського письменника Г. Х. Андерсена олов’яний солдатик, який страждає, любить і проходить через низку випробувань наприкінці згорає в каміні, перетворюючись на шматочок олова у формі серця.
В Україні немає навіть спроб відкриття не лише музею української військової іграшки, але навіть тимчасової виставки. Військові іграшки з українською символікою можна зустріти лише в Інтернет-магазинах і часто вони зроблені в Китаї. Тому актуальним для нас є розвиток воєнного міфодизайну, наповненого національними смислами. І в цьому контексті доцільним було б відкриття постійно діючої виставки української військової іграшки у Національному військово-історичному музеї України.
[1] Радио свобода: Стойкий оловянный солдатик в музее и в сознании
[2] Interfax: Сталин стал лидером в опросе россиян о самых выдающихся личностях в истории
