“Військово-польовий роман” за крок до “Оскара”

“Військово-польовий роман” за крок до “Оскара”
Фільм “Військово-польовий роман” став єдиною за всю історію стрічкою української кіностудії, що пробилася до короткого списку “Оскара” в номінації “найкращий фільм іноземною мовою”. Картина народжувалася важко. Щоправда, режисер Петро Тодоровський будь-які складнощі оцінював позитивно: “Що драматичніші зйомки, то кращим виходить фільм”.

Ідея сюжету зародилася в нього завдяки епізоду, який відбувся взимку 1949-го. Тодоровський, першокурсник операторського відділення ВДІКу, побачив на вулиці жінку, що продавала пиріжки з лотка – вона голосно закликала покупців, і сміх її видався студентові дуже знайомим. Упізнав: то була любка їхнього комбата на 1-му Білоруському фронті. 19-річний лейтенант Тодоровський платонічно закохався в неї. Комбат невдовзі загинув, а вродлива медсестра зникла невідомо куди.

Минуло п’ять років. Колишня фронтова богиня стала вульгарною особою в тілогрійці та валянках. Майбутній кінематографіст не наважився до неї підійти. “Але забути цієї зустрічі я не міг, – розповідав режисер. – Намагався уявити її долю після загибелі комбата – самотність, жорстокість, дитина на руках… Я довго стояв, не маючи сили відірвати погляд. Що сталося з нею, нашою красунею? Чому життя так змінило її? Йшли роки, а спогад про ту зустріч не давав спокою”. У сценарії, що його писав Тодоровський не один рік, головний герой кіномеханік Саша Нетужилін – альтер его режисера – таки наважився підійти до жінки. А що з того вийшло, це і є сюжет “Військово-польового роману”.

Сценарій був завершений на початку 1980-х. Проте жодне творче об’єднання “Мосфільму” не зацікавилося ним. “Ленфільм” теж відмовив. Редактори пояснювали, що глядачеві набридли повоєнні комуналки і побутова невлаштованість на екрані. Окрім того, насувається 40-річчя перемоги СРСР у війні, потрібно випускати щось героїчне. Натомість у запропонованому сценарії є окопи, солдати, але нема жодного бою, нема подвигу. А як подані фронтовики в мирному житті? Головна героїня-медсестра перетворилася на брутальну неохайну торговку, а головний герой, маючи прекрасну дружину, закручує роман на стороні…

Тодоровський запропонував сценарій Одеській кіностудії, де після ВДІКу впродовж 17 років працював оператором та режисером, взявши участь у створенні таких видатних стрічок, як “Весна на Зарічній вулиці”, “Два Федори”, “Вірність” тощо. Одесити запустили “Військово-польовий роман”, однак бюджет фільму виявився скромним –економити доводилося буквально на всьому. Микола Бурляєв, виконавець головної ролі, згадував, що на зйомках також був водієм – возив акторів. За його словами, “картина далася режисерові нелегко”.

Головна жіноча роль писалася для Наталії Андрейченко. “Андрейченко я ще до картини знав, –пояснював Тодоровський, –і тільки її хотів у «Військово-польовому романі» бачити”. Зателефонував. Слухавку взяв чоловік актриси – композитор Максим Дунаєвський, і відрубав: дружина зніматися не буде, вона на дев’ятому місяці. Режисер звернувся до Світлани Крючкової, але в неї тяжко захворіла мала дитина. Запросив на акторські проби Анастасію Вертинську. Начебто все гаразд, але… 

“Я подумки все повертався до Андрейченко,– продовжував Тодоровський, –і в якийсь момент подумав: якщо вона була на дев’ятому місяці, значить, уже народила. Ще раз зателефонував. Слухавку зняла Наташа, язапропонував прочитати сценарій. Невдовзі вона передзвонила і згодилася. А як же дитина? А це, відповідає, не ваша проблема.У результаті дитина залишилася в бабусі, а вона знімалася, а потім летіла до неї годувати”.

Натурні зйомки – фронтова частина стрічки – відбулися неподалік Одеси, на лиманах. Усе інше фільмували в павільйонах “Мосфільму” та в справжній комуналці в районі Таганки. “Я зняв «Військово-польовий роман» двома ручними камерами”, – не раз говорив Тодоровський.

Тяжке здавання фільму він запам’ятав надовго: “Коли я показував у Держкіно «Військово-польовий роман», перегляд відбувся в повній тиші. Жодної реакції. Вранці на обговоренні мені дали папір із дев’ятнадцятьма поправками. Дія відбувається в комунальній квартирі, і перша ж поправка: прибрати всі комуналки! Уявляєте? Це означає–перезняти всю картину”.

Комуналку вдалося захистити, натомість інші вимоги довелося виконати. Наприклад, деякі сцени переозвучили так, що повністю зникли згадки про репресованих батьків дружини головного героя. У стрічці був сусід-гебіст, який постійно підслуховує, підглядає – усі епізоди з ним також прибрали.

У такому вигляді фільм вийшов на екрани 7 листопада 1983-го – російською мовою. Також зробили український дубляж (згодом десь загубився, донині не знайдений). Публіка була в захваті, але кінокритики зустріли стрічку з кислою міною. Одна з розгромних рецензій єхидно називалася “Військово-статевий роман”.

А втім, картина здобула “Срібного ведмедя” на престижному кінофестивалі в Західному Берліні в 1984-му, тоді – три призи на іспанському у Вальядоліді, а потім – Головний приз і диплом на Всесоюзному кінофестивалі в Києві. Нарешті, номінація на “Оскар”.

Режисер, за його словами, розумів, що шансів на перемогу небагато: радянська армія окупувала Афганістан, авіакомпанію “Аерофлот” через санкції викинули з Америки… “І ще була проблема зі смокінгом, – жартував. – На «Мосфільмі» знайшли якийсь смокінг із сукна товщиною в два пальці, підігнали. Спека 28 градусів.Всі в легких смокінгах. А я сиджу в цій шинелі. З метеликом. Мені не до «Оскара».Я звідти вискочив, як ошпарений”.

Передчуття не обманули митця – золоту статуетку віддали швейцарському фільмові “Діагональ слона”, де прототипом головного героя був видатний шахіст Віктор Корчний, який 1976-го утік з СРСР, відтак провів два сенсаційні матчі за шахову корону з радянським гросмейстером Анатолієм Карповим. Світова громадськість підтримувала Корчного, який самотужки протистояв “імперії зла”. Віддати нагороду “Військово-польовому романові” означало стати на бік Кремля… 

Єдиний на сьогодні оскарівський шанс української кіностудії не завершився успіхом.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *