By 
Частина українських нардепів взялася просувати полк імені Кастуся Калиновського на роль виразника волі білоруського народу на міжнародній арені. Схоже, вітчизняній владі працювати із представниками цього полку легше й вигідніше, ніж із Тихановською та її командою. Проте якщо в Білорусі є з кого вибирати партнерів чи однодумців, то в росії начебто жодних адекватних варіантів не помітно. Так звана російська опозиція неодноразово себе дискредитувала. Замість того, аби по-справжньому боротися проти режиму, російські ліберали швидше дорікають путіну та його військовим посіпакам через неефективність на полі бою та під час мобілізації. І якщо вже не виступають проти війни, бо бояться арештів, то могли б скористатися із тієї неефективности та протиставити їм успішних російських військових. Тих, які воюють на українському боці.
Нещодавно вітчизняні нардепи із міжфракційного об’єднання “Демократична Білорусь” зустрілися із представниками полку імені Кастуся Калиновського, у якому за Україну воюють здебільшого білоруси. Розмовляли про стосунки між двома країнами.
Перед цією зустріччю нардеп від “Слуги народу” Богдан Яременко опублікував колонку, у якій закликав владу врешті розірвати зв’язки із режимом лукашенка (що насправді вже давним-давно було потрібно зробити) і покладатися не на Світлану Тихановську й решту офіційної опозиції, а саме на політичне крило полку Калиновського.
Важко стверджувати, чи це точно все інспіровано з Банкової, але дуже на те схоже, що діяли нардепи не самостійно. Тим паче, що основу групи становлять депутати від президентської фракції, розбавлені кількома представниками політсили Порошенка. Зеленський і компанія начебто не задоволені висловлюваннями Тихановської та вважають її випадковою людиною в політиці (іронічно, еге ж?).
Задум зробити ставку на військових начебто має сенс, бо лукашенко сам владу не відпустить, протести йому вдалося подавити, а незгідних – посадити чи витиснути з країни. Тож варіант здобути владу (читай: незалежність) збройним шляхом є далеко не найгіршим і міг би відіграти важливу роль у самоусвідомленні білорусів та подальшому будівництві політичної нації. Проте самі білоруси наче не в захваті від ідеї, що на міжнародній арені їх представлятиме полк Калиновського, адже вважають Тихановську законно обраною. Та й сумнівно, що багато з них справді готові до збройного спротиву режимові. Тому нав’язувати їм свій погляд (а це виглядає дуже в дусі кремля) – не надто добре. Набагато краще б було, якби самі білоруси висловлювали таке бажання й готовність. Тому Банкова могла б хоч спробувати прозондувати настрої сусіднього народу й закинути ідею в маси, спершу проаналізувати середовище, а тоді вже робити якісь гучні заяви. Крім того, можна було банально почати все із розірвання будь-яких відносин із режимом лукашенка, чого не зроблено досі, через 9 місяців від початку повномасштабної війни.
Проте між білорусами й росіянами є велика різниця. Білорусь окупована й зовнішньо, і внутрішньо. І попри те, що бомбардування українських міст відбувається з її території, місцеве населення здебільшого виступає проти цього, як і проти ідеї безпосередньої участи у війні білоруської армії. Натомість росіяни підтримують свого фюрера та геноцидну війну проти українців, тож вони співвідповідальні за все, що діється. Тому якраз щодо них не варто говорити про якусь суб’єктність, навіть про її симулякр. Ось тут вітчизняна влада могла б працювати із темою створення легітимних представників народу росії (а точніше – народів росії) під власною егідою. Мешканці країни-агресорки мають усвідомити, що жодна воля їм не світить, поки не впаде режим путіна й кадебістів.
Вільна росія може постати лише після визволення України від окупантів. І якщо російська опозиція справді хоче свободи для себе і свого народу, то мала б це усвідомити й максимально підтримувати цю ідею. Мала б працювати над різними варіантами військового та партизанського спротиву в різних частинах країни. Базою для цього міг би стати батальйон “Свобода Росії” в лавах ЗСУ. Заодно з’явилися б національні батальйони, де, окрім чеченців, пліч-о-пліч проти колонізаторів могли б стати й інші народи, які прагнуть незалежности від росії.
Та навіть якщо російські ліберали цього не робитимуть, то дуже ймовірно, що доля росії, яка загрузла у війні, однаково залежатиме саме від військових, зокрема від того, що то будуть за військові. Оскільки російська опозиція не створює своїх формувань і не підтримує батальйон “Свобода Росії”, це означає, що вона, либонь, не буде представлена в подальшій боротьбі за владу. Тому ключовими постатями в цих розбираннях можуть стати різні кадирови, прігожини, патрушеви та інші довколакремлівські “яструби”. А з іншого боку стоятимуть Збройні сили України, які так само можуть брати активну участь у подальшому визначенні долі та кордонів росії.
Натомість російська опозиція показує свою абсолютну імпотентність. Вона не може створити нормальну альтернативу наявному режимові, запропонувати чогось нового й вартісного, піти на ризик і зробити несподівані ходи. Тому вона разом із цим рабським народом годуватиме або чужу армію, або чергове збіговисько навіть не шахраїв і злодіїв, а мародерів, ґвалтівників і вбивць. Тепер вони чинитимуть насильство не щодо українців, а щодо власних громадян, адже після війни ті, хто не поросте соняхами, повернуться додому. Якщо, звісно, повертатимуться якось інакше, окрім як у чорних пакетах.
