By 
Людству завше мало того простору, що воно займає. Комплекс Колумба тисне на рамена. Але так само людям не досить самої лише реальности, адже вона часто блякне на тлі вигадки та уяви. Хоч багато залежить від того, наскільки бурхлива фантазія в конкретної особи, світ мрій часто однаково видається привабливішим за реальність, бо буяє в голові виплеканим садом.
Люди прагнуть популярности. Одиницям кортить зоставатися в тіні, натомість мільйони й мільярди чимало ночей проводять у снах і фантазіях, де вони добиваються чималого успіху і стають відомими. Тому так багато охочих бути блогерами й заробляти купу грошей. А ще здобути свої 15 хвилин слави, які тікток скоротив до 15 секунд.
Проте лінива частина соціуму, ота пасивна диванна більшість, настільки обмежена рамками своєї уяви, що воліє не витворювати особливе щастя, а відчути саме те, що його переживає якась конкретна особа. Відома особа, у шкуру якої хочеться ввіпхатися, аби не вигадувати унікального сценарію, а жити саме отак. Отак ідеально, як усе це показано в її профілі в соцмережах. Або отак, як було у фільмі чи в книжці, яку обожнюють.
Тому процвітає індустрія моди, тому людям так подобається створювати собі кумирів і наслідувати їх. І тим, що прокладає місточок між явою та уявою, є доповнена реальність. Вона й сучасні технології допомагають людям відчути себе зірками. Приміряти на себе чуже життя. Накинути маску когось більш проворного й успішного. Тож у доповненій реальності люди шукають іншого розвитку подій, своє альтернативне життя. Життя “якби”. Бо homo sapiens – істота вкрай непевна. Вона часто сумнівається у своєму виборі навіть через багато років після того, як його зроблено. Адже в постфактумних діалогах із собою ми здебільшого доходимо висновку, що можна було вчинити краще. Тому вони постійно прокручуються в голові, завдаючи болю. Бо вибір між багатьма варіантами може бути майже такою самою мукою, як неможливість його зробити. Особливо якщо розумієш, що вибір зроблено неправильний.
Люди постійно питають себе: “А що було б, якби?”, мов герої оповіді “А якщо” Айзека Азімова, які намагаються уявити, як би склалися їхні долі, якби дівчина в трамваї випадково не впала хлопцеві на коліна. Чи зустрілися б вони й познайомилися за інших обставин? Чи закохалися й одружилися?
Та в епоху, коли всі мріють бути відомими, люди міркують куди більше про те, що трапилося б, якби вони стали знаменитими. Який би це мало вигляд? Тому таким популярним є додаток, який дає змогу прилаштувати своє обличчя на відео з якоюсь знаменитістю чи на кадри з кіно. Й ось ви вже легендарна персона чи не менш легендарний персонаж. Ось ви в тому світі, що так вас вабить. Прокручуєте все це по колу, відчуваючи, ніби так усе й було. Ніби збулася ваша мрія про таке життя, як у фільмі. Принаймні на кілька митей, але це ж навіть крутіше, бо маєте змогу перевтілитися не в кількох персонажів за життя, як випадає акторам, а спробувати себе кожним, ким лиш захочете.
І віртуальний світ із його творенням людей знаменитими за/на кілька секунд стає тим привабливим світлом, що (дур)манить недалекі уми, які прагнуть заробляти мільйони кількома клацами й балаканням на камеру. Тому тепер і кроку не вдається ступити на майданах мегаполісів, аби не стати тлом чийогось блогу, влогу чи історії.
І хоча ці додатки дають змогу випробувати багато всього на альтер его, на масці, щоб скоювати менше експериментів із собою та своїм тілом, часом вони призводять до того, що людина залюблюється у фікцію, починає сприймати альтернативне життя за реальне.
Прогрес у технічній сфері триває. А це означає не лише те, що віртуального життя й додатків, які підмінятимуть реальність, щораз більшатиме, але й те, що роботи потрохи займатимуть наші місця. Для штучного інтелекту начебто найбільшою перешкодою мала б бути творчість. Проте він уже рисує чудові картини та пише цікаві книжки. Не варто, однак, очікувати якоїсь війни в дусі “Термінатор-2. Судний день”. Просто одного дня штучний інтелект тихо й без зайвого клопоту перебере владу у свої руки, а для людей створить кілька примітивних додатків, які симулюватимуть наше щасливе (чи не дуже) життя, і ми нічого не помітимо. Чи, може, це вже сталося?
