Вірити в можливість змін у Росії, але не довіряти

Вірити в можливість змін у Росії, але не довіряти
Хвиля народного обурення прокотилася українським сегментом фейсбуку після появи тексту “Переоцінка близькости. Як Росії будувати стосунки з Україною” директора Московського центру Карнегі Дмитра Треніна. Вітчизняні коментатори називають його черговим російським лібералом, що провалився на українському питанні, імперіалістом тощо. Проте в цім матеріалі є вигідні для нас наративи, які варто просувати в напрямку Кремля.

Люди, що коментують текст Треніна, сприймають його суто через українську призму, тому реагують на нього надто боляче. У ньому, безперечно, є пересмикування, маніпуляції, помилки та неприємні пасажі. Але розглядати цей матеріал слід через російську оптику, бо він призначений не для українського читача, а для внутрішньої авдиторії, для тих, хто приймає в Росії рішення.

А тоді можна помітити в ньому прекрасні заклики. Передовсім про те, що варто переглянути роль України для Росії. Про те, що Кремль цілком може справитися без нас. І що більше таких аргументів буде, то більше схвальних відгуків вони знаходитимуть у країні-агресорі, то більшою стане ймовірність, що в Москві таки задумаються над тим, аби дати нам спокій.

Другий важливий меседж стосується зміни парадигми: збирання людей замість територій. Тренін радить сконцентруватися на тому, аби переманювати мізки. Хочеться побажати щасливої дороги всім охочим перебратися на історичну чи ментальну Батьківщину. Що більше тих, хто досі вважає українців і росіян одним народом, хто до кінчика кокошника відчуває себе частиною “русского мира”, вирушать підкорювати Замкаддя чи Сибір, то гомогеннішою й менш проблемною буде сама Україна, адже значно зменшиться відсоток тих, хто вічно ностальгує за совком, і зросте частка прихильників рішучих реформ у напрямку євроатлантичної інтеграції. Що вже й говорити про зменшення підстав для територіальних претензій, якщо в Кремлі потім вирішать повернутися до старої стратегії. Не варто боятися, що внаслідок імовірного відтоку робочих рук чи мізків спорожніють Схід і Південь України, мегаполіси. Якби так мало трапитися, то давно б уже сталося, але навіть мешканці окупованих територій Донецької й Луганської областей не особливо поспішають перебиратися до Росії. Питання передовсім у тому, що їх там ніхто не жде. У ютубі можна легко натрапити на відео про те, як поневіряються біженці, які втекли від війни не на територію, підконтрольну українській армії, а в Росію. Вони нерідко жаліються на, м’яко кажучи, не дуже доброзичливе до них ставлення з боку мешканців РФ.

Тому можна порадіти, що в російському інформаційному полі з’являються такі матеріали. І якщо цей текст запевняє, що Україна не дуже й потрібна Росії, то не слід переконувати Кремль у зворотному, не варто казати, що Бжезінський помилявся, коли стверджував, що без України Росія перестає бути імперією. Нема сенсу нагадувати про роль українців у російському проєкті. Не треба в очах Кремля підвищувати власну вагомість і ображатися на те, що “нашої потуги недобачають”. Якраз усі проблеми України завше полягали в тому, що її сприймали як ласий шматок: як “житницю”, “сировинний придаток”, “стратегічний плацдарм”, “серце” й под. Тож нема жодного адекватного пояснення, чому варто здаватися привабливою для Росії.

Для Кремля Україна справді мусить мати вигляд чогось нецікавого, чужого й загрозливого, аби в тамтешнього народу і влади виникало усвідомлення, що ризик не вартий того, що можна здобути в підсумку.

Такими ж даремними видаються обурення багатьох українців давнішою заявою Путіна, що Союз зміг би здолати нацизм без українців. Так чудово ж, хай дедалі частіше дистанціюється від України. Хай не доєднує її до своїх фантазій, хай не бачить її ні як імовірну допомогу, ні як потенційну частину “русского мира”. Дайте йому простір для фантазії й маневру, аби не додавав Україну до жодних своїх вологих марень. Ні, не можуть, образилися, мусили нагадати про кількість фронтів, жертв тощо. Ну, от і маєте після того маніпулятивний пасквіль про один народ. Хоча насправді Путіну не дуже важлива сама відповідь – йому потрібна реакція, хай навіть негативна, бо тоді він розуміє, що інформація дійшла до адресатів, що хтось це неодмінно проковтнув.

Тому важливо змінити думку Кремля. Якщо Тренін загортає це все в обгортку з образ на Україну за її невдячність, то на здоров’ячко, якщо тільки таке розуміє російський владоможець і обиватель, якщо це врешті допоможе Москві збагнути, що пора дати Києву спокій.

Але навіть якщо Росія колись перейде до втілення стратегії м’якої сили, це не означає, що небезпека відступила. Аж ніяк, адже якби Росія замість війни взялася за активніше просування своїх культурних наративів, то могла б досягти набагато більшого. Відкритий напад змусив частину населення змінити свою думку, проте чимала частка українців досі вірить у нісенітницю про “один народ” (від 12,5% до 41%). Це означає, що багато мешканців країни можуть бути податливими до не такої примітивної пропаганди, якою вона є в сучасній кремлівській версії. Тому наративи на кшталт тренінських треба коригувати під себе, а не сліпо приймати. Тому потрібно бути обачними, якщо Росія раптом змінить вектор своїх заяв і дій, бо за тим однаково неодмінно стоятимуть підступи. Проте якщо Кремль справді перейде до м’якої сили, то варто скористатися з такої нагоди для швидких незворотних реформ і рішучих кроків “Геть від Москви”, а то там так само швидко можуть і передумати.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Сусідські долі Повально проти Навального