By Не за горами 22 червня – дата, яку в російській історіографії вважають початком так званої Великої Вітчизняної війни. Однак в інших країнах, зокрема й в Україні, що брала безпосередню участь у бойових діях, цей день сприймають по-різному.
І вкотре, як і щороку, МЗС РФ виголошуватиме ті самі заяви-протести щодо іншого бачення, і знову країни, що були втягнуті у цю, здається, не останню у Європі війну, публічно трактуватимуть події Великої Вітчизняної. Ще у 2015 році речниця Міністерства закордонних справ Росії Марія Захарова заявила, що в Україні знову намагаються сфальсифікувати історію, зокрема – факти Великої Вітчизняної війни. А в 2017 р. МЗС РФ назвав поправки ВРУ щодо закону про ветеранів, де замість “Велика Вітчизняна війна” запроваджувався термін “Друга світова війна”, “образою пам’яті загиблих”. На думку Кремля, це “насильницьке стирання минулого своєї власної країни”. Та й у 2019 р. МЗС РФ уже встигло висловити обурення щодо ухвалення в Латвії законопроекту, який забороняє носити форми тоталітарних режимів, зокрема й Червоної армії, на громадських заходах.
Коли і хто вигадав легенду про Велику Вітчизняну війну? Чому ті події досі викликають такий потужний резонанс у росіян? Як цей міф транслюється і відтворюється, чому він пережив розпад СРСР і все ще залишається символом, головним інтегратором колишніх радянських республік?
Велика Вітчизняна війна, як її називають у Росії, є “базовим сюжетом” історичної політики путінського режиму, ресурсом для конструювання ідентичності росіян і потужним політичним еґрегором. Для багатьох громадян Росії досі залишається священною й оборона Москви, героїчного Севастополя, неприступного Сталінграда тощо. У 2017 році 83% росіян назвали Велику Вітчизняну війну подією, яка викликає почуття гордості. Водночас анексія Криму набрала всього 43%, а провідна роль країни в освоєнні космосу – 41%.
Пам’ять про Велику Вітчизняну війну ретельно захищена як на правовому рівні (стаття 354.1 Кримінального Кодексу РФ “Реабілітація нацизму”), так і в середовищі суспільного консенсусу, який за першої нагоди (а така завжди є!) можуть застосовувати не лише щодо своїх громадян, а й до мешканців інших країн. Будь-які спроби порівнянь, припущень щодо ідентичності в діях СМЕРШу й Гестапо, СС і Гвардії в Росії називають блюзнірством.
Тлумачення міфу про Вітчизняну може бути більш-менш вільним, допускати певну кількість “негативу” реальних фактів, але аж ніяк не правду про початковий період війни, масовий перехід на бік ворога червоноармійців, колаборації з окупантами, антикомуністичний партизанський рух, масове винищення матеріальних і людських ресурсів відступаючими військами тощо. Цей міф натуралізувався й уніфікувався всіма можливими способами, щоби зрештою замінити собою реальні спогади людей, витіснити страждання, пов’язані з війною.
Історичний термін-міф “Велика Вітчизняна війна” означає боротьбу в єдиному пориві проти ворога-супостата за загальне “советское отечество”. Створений він за зразком легенди про російсько-французький конфлікт 1812 р., який згодом назвуть Вітчизняною війною, “всенародною битвою” населення Російської імперії проти Наполеона. Розповіді про масовий опір росіян під час боротьби із французами набули значного поширення за часів Великої Вітчизняної, стали героїчним прикладом для громадян СРСР.
У 1939-1941 роках радянська пропаганда називала цей глобальний прогресуючий конфлікт Другою імперіалістичною війною, зовсім не співчуваючи жертвам нацистської агресії і їхньому прагненню захищати свої батьківщини. Натомість Кремль наказував комуністичним партіям європейських держав критикувати свої уряди за зусилля, спрямовані на оборону від загарбника.
Співробітництво комуністів і нацистів тривало майже 22 місяці впродовж 1939-1941 р.р., тому й назва “Велика Вітчизняна війна” є лише прикриттям союзу Гітлера і Сталіна. Після нацистської агресії радянська пропаганда намагалася приховати факт попередньої співпраці двох тоталітарних режимів. Спрощена чорно-біла картинка, де СРСР – це добро, а його суперники – зло, спрацьовує досі.
Радянська влада вперше масштабно розгорнула свою символічну політику на військовому матеріалі в 1965 році, напередодні святкування 20-річчя перемоги. Відтоді почалася трансформація “національної травми монументальної величини у священну сукупність героїчних вчинків, які раз і назавжди довели перевагу комунізму над капіталізмом”.
По-перше, з погляду ідеології режиму центральною подією радянської історії все ж була революція. По-друге, підйом громадських сил після війни, дух свободи фронтовиків був небезпечним для влади. Згодом суспільство приборкали новою репресивною хвилею. Після параду на Червоній площі в 1945 році Сталін відмовився від урочистого святкування річниць перемоги, а 9 травня стало робочим днем аж до 1965 року. По-третє, Микита Хрущов не надто потребував легенд про Велику Вітчизняну війну. В умовах десталінізації недоречно було культивувати міф про перемогу, яка зміцнила владу й особистий авторитет Сталіна. Навпаки, акцент зміщувався в бік його помилок – програшного першого періоду війни, знекровлення вищого командування внаслідок репресій тощо.
Під час керівництва Брежнєва ситуація докорінно змінилась: правлячий режим застосовував усі можливі інституційні засоби (паради, нагородження учасників бойових дій, створення пам’ятників, меморіальних комплексів), твори мистецтва (особливо літератури й кінематографа), видання навчальної та науково-популярної літератури з історії (серії мемуарів воєначальників), програми мас-медіа (насамперед – на телебаченні) для популяризації міфу Великої Вітчизняної. Основною опорою в цьому процесі стало ідеологічне товариство ветеранів війни як зберігачів “непорушних підвалин”, “моральних зразків”, “кращих якостей радянської людини”.
Після розпаду СРСР російське суспільство на певний час втратило інтерес до минулого, а зокрема й до міфу перемоги, адже центральне місце в публічних дебатах займав втілений в “ідеальний образ Заходу” проект майбутнього “демократичної Росії”. Радянське минуле з усіма його суперечностями, проблемними моментами і травмами чекало свого часу, який настав у 2000-х, коли путінський режим перетворив радянську спадщину на потужний інструмент своєї історичної політики.
Звичні для росіян медійні образи Великої Вітчизняної війни екстраполюються на нові конфлікти, наприклад, з Грузією й Україною, відтак вони створюють конструкт “єдиної, загальної, вічної війни зі злом”, що сприяє “вічній мобілізації в боротьбі за виживання, у подоланні ворога”, яким сьогодні є і “фашист”, і “бандерівець”.
Для українців “Друга світова” і “Велика Вітчизняна” не є тотожними поняттями ні хронологічно, ні географічно, адже наша участь у битвах не обмежувалася 1941-45 роками. Для нас ця війна розпочалась 14 березня 1939 року із протистояння гортистської, а де-факто фашистської Угорщини проти Карпатської України, а закінчилась у 60-х рр. XX ст., доки окремі підрозділи УПА продовжували боротьбу з Москвою, сподіваючись, що США допоможуть українцям.
Загалом, із плином років нічого в кремлівській пропагандистсько-ідеологічній машині не змінилося. Для виправдання варварських методів “мирного співіснування” з іншими народами Москва досі використовує ті самі міфи, які, однак, все ще мають приховані елементи, що за потреби можуть бути застосовані для подальших інспірацій та інсинуацій.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
