By 
Сучасна суспільна та політична практика України, як і її теоретичне обґрунтування, характеризується непослідовністю, мозаїчністю з переважанням мінорно-еклектичних тенденції реалізації державної політики, що загрожують фізичному існуванню української нації.
Візантійство нинішньої влади з її псевдозахідними орієнтаціями завдало непоправної шкоди процесу люстрації державного істеблішменту, розтягнувши його аж на 4 роки, знівелювало виконання завдань Майдану, породило феодальну клептократію з її лжепатріотичною риторикою та політичною спекуляцією.
Під “візантійством” варто розуміти систему державного управління, коли урядовці думають (теорія) про одне, говорять (політика) про інше і роблять (практика) цілком протилежне, як правило, з негативним ефектом. У результаті такої “злагодженої” політики рейтинг України у світі за деякими економічними показниками не те, що “бажає кращого”, а загалом важко піддається здоровому глузду. Практика економічного врядування в країні наступна: глобальний індекс інновацій (2017 рік) – 50 місце із 127; індекс економічної свободи (2016 рік) – 166 із 180; індекс конкурентоспроможності (2017 рік) – 81 із 137; індекс легкості ведення бізнесу (2017 рік) – 76 із 190; рейтинг податкового навантаження (2016 рік) – 84 із 190; індекс процвітання (2016 рік) – 107 із 149[1].
Наприклад, за індексом ведення бізнесу Україна займає 76 місце, поступаючись усім географічним сусідам: Польща – 27 місце, Росія – 35, Білорусь – 38, Угорщина – 39, Молдова – 44, Румунія – 45, Словаччина – 48. Чому так відбувається?
Ліберальний шлях України
Філософська думка України ще від самого початку обрала для розбудови країни теорію лібералізму, яка за всіма канонами відповідає нашому менталітету. Сентенція, сформульована американським політологом і економістом Френсісом Фукуямою, що лібералізм як світоглядна та політична концепція приречений на перемогу, і надалі домінує при виборі й обґрунтуванні державної політики, зокрема й економічної. З огляду на значний вплив лібералізму у світі (надто на Заході та в межах безпосереднього американського впливу), а також на розповсюдження та популяризацію ліберальних уявлень в посткомуністичній Україні, згадане положення стало майже аксіомою для багатьох українських політиків та науковців.
Теорія лібералізму, зокрема, стверджує, що колективні інтереси переважають над державними та можуть впливати на міжнародні відносини, а створення міжнародних організацій і застосування міжнародного права слугує цілям загального добробуту і захисту прав людини. Лібералізм проголошує, що ініціативна та вільна, тобто неконтрольована діяльність осіб, насамперед економічна й політична, є справжнім джерелом поступу в суспільному житті. Окрім цього, лібералізм спрямований на утвердження парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод; обстоює абсолютну цінність людської особистості (“особа важливіша за державу”) та рівність прав для всіх людей. Метою лібералізму є максимальне послаблення різних форм державного і суспільного примусу щодо особи (контролю тощо) та мирне, реформаторське здійснення соціальних перетворень.
У питаннях про роль держави та щодо допустимої швидкості змін у політиці лібералізм протистоїть консерватизму та етатизму, а в питаннях приватної власності та соціальної підтримки від держави – соціалізму, комунізму, колективізмові тощо.
«Ні обіцянок, ні пробачень…»
Декларації про “ринкові рейки”, “економічні трансформації” та пошук “ефективного власника” звелися не до організації дієвих механізмів раціонального використання природних, людських, фінансових й інтелектуальних ресурсів, а до реалізації особистих (аморальних, а часто й злочинних) інтересів; також вони є джерелом збагачення за відсутності державного контролю, оскільки країна або уособлювала собою ембріональний олігархічний капітал, або ж його обслуговувала.
Очевидні речі, що супроводжували “лібералізацію” української економіки (обурливі випадки приватизації, втрата не лише зовнішніх, а й внутрішніх ринків), ніхто не хотів помічати, а на папері їх замінили “ринковим романтизмом”. Наївні сподівання, що у слабкій державі всі гуманітарні, соціальні та економічні проблеми вирішить “невидима рука” ринку, обернулися низкою перманентних криз у різних сферах. І головна втрата, яка нас спіткала, – це зневіра людей у майбутньому України.
Можливість легкої наживи дала людям без відповідної моралі і освіти, але з твердим переконанням вседозволеності, шанс долучитись до перерозподілу національно багатства, породивши “тіньову” економіку, організовану злочинність і корупцію. Відтак слабкість держави та нового ринкового середовища стала очевидною, оскільки змін, які відповідали б українським історичним, національним, культурним традиціям та світовим надбанням не відбулося. Лібералізація економіки, як і всього суспільного життя українців, із цілком привабливого і позитивного проекту перетворилася на негідний обман, шарлатанство та фінансові містифікації.
Фахівці Міжнародного валютного фонду і Світового банку розробили й запропонували українцям програму “шокової терапії”, що на практиці стала низкою прискорених реформ заради вимог МВФ, які чітко не окреслювали мети, суперечили економічній науці, не враховували особливостей української політики і здорового глузду. Згодом українців зробили залежними від фінансів МВФ.
Реформи не відповідали пріоритетам розвитку громадян, і причиною цього є свідомий послідовний курс уряду на імітацію стратегії реформування сфер суспільного життя за відсутності належного громадського контролю за діями влади. Навіть приватизація, яку політики вважають одним з найбільших досягнень за роки незалежності, здійснювалася не в інтересах українців і навіть не з метою структурної перебудови економіки, а задля наживи, тому вона й не змогла стати загальноукраїнським мотиваційним чинником, не створила ефективного власника.
Теперішня влада нефункціональна, вона не захищає громадян, не здійснює реінтеграцію окупованих територій, не вирішує економічних, соціальних, гуманітарних та безпекових проблем, не бореться з тотальною корупцією, насамперед, у власному середовищі.
Крім того, уряд не здійснив жодних заходів “перезавантаження” пострадянської держави з її ганебною політикою приниження українців; гілок влади, що дублюють свої функції через систему знакових інститутів (Кабмін – Адміністрація Президента); Кабміну та системи державного управління відповідно до принципів патріотизму, професіоналізму та порядності.
Очевидно, що за сучасних “реформ” значна частина громадян не розуміє суті змін. Однак річ у тім, що під прикриттям “широкомасштабної модернізації” тривають усе ті ж ганебні антиукраїнські процеси, які провокують частину мобільного населення на міграцію в сусідні країни чи на перехід у “тіньову” економіку. Тож, чи не влада є головним ліквідатором держави?
Відсутність належних правових, інституційних, організаційних, фінансово-економічних і мотиваційних механізмів подолання негативних асоціальних явищ вимагає активного втручання громадських організацій, волонтерських і добровольчих рухів у суспільно-політичні процеси в країні. Саме зацікавлені у розвитку нації і держави внутрішні сили здатні запропонувати послідовні та дієві реформи.
Україні потрібен революційний шлях суспільних перетворень, адже сучасна система змін та новацій не забезпечує добробуту українського народу та розвитку демократії. Стратегічні пріоритети країни вимагають нової ідеології політичної влади та відповідної концептуально-політичної і функціонально-правової бази перезаснування держави і публічного управління.
У візантійській системі управління нема морально-етичної відповідальності перед минулим чи майбутнім, авторитетами тут є лише гроші, що асоціюються з владою. Це підтверджують слова відомого геостратега Збігнєва Бжезінського: “Українські лідери завжди погоджувалися зі мною. Запевняли в тому, що все робитимуть і розуміють необхідність та корисність запропонованих кроків. Але вони ніколи не робили того, що обіцяли! У цьому полягає особливість поведінки української влади”[2].
Невідповідність теорії, політики і практики державного управління породжує негативні наслідки, що фатально впливають на сьогодення і майбутнє України.
[1] Українська правда: Україна в глобальних рейтингах
[2] Збігнєв Бжезинський: “Європа від Карбо да Рока до Камчатки” // Дзеркало тижня, 2005, 3 грудня, №47, с.2.
