Візії Перемоги

Стало звичним казати: війна є особливим станом життя людини і громади. Щоправда, ті, що говорять про “особливість”, доволі нечасто завдають собі клопоту деталізувати, що мають на увазі. Зазвичай під особливостями розуміють напруження, ризики й обмеження воєнного часу.

Менше говорять про зміни психологічного стану, про сприйняття навколишнього, про ті побутові та комунікаційні “протоколи війни”, за допомогою яких не природжені воїни й не професійні військові, а звичайні люди намагаються врегулювати свої стосунки зі зміненою дійсністю, сподіваються утримати свій розум якомога далі від тієї межі, за якою ховається темрява божевілля.

Одну з психологічних систем саморегулювання можна назвати “очікування перемоги”, або “візії перемоги”. Адже ми знаємо, що війна рано чи пізно закінчиться. Також ми знаємо, що переважна (до 95 %, якщо вірити соціологам) більшість українців за жодних умов не погодиться на таку фіналізацію війни з Росією, яка не буде перемогою України, нашою перемогою.

Ворог чітко дав зрозуміти, що в разі “неперемоги” нас як співтворців власної колективної долі та спільного майбуттяне стане. Усе це виводить перемогу України для нас, українців, на рівень екзистенційний, ледь не сакральний, священний. На рівень сприйняття перемоги як безальтернативної умови кожного з мислимих нами варіантів майбутнього. Тому нижче за текстом я писатиму це слово з великої літери – Перемога.

А втім, ця визначеність не дає нам розуміння, що саме вважати Перемогою. Адже кожний із нас вкладає в це слово своє бачення, персональні сенси, власні заповітні мрії й унікальний життєвий досвід.

І тут ми відчиняємо хвіртку до хрестоматійного саду стежок, що розбігаються врізнобіч. Ми стикаємося з дуже різними трактуваннями, версіями й візіями. Починаючи з того, у якій саме війні ми прагнемо перемогти. У тій, яка почалася в лютому 2014 року, чи в тій, що її відлік ведеться від 24 лютого 2022-го? А може, варто говорити про Перемогу в тому багатовіковому протистоянні, яке розпочалося зі спроб суздальської гілки Мономаховичів встановити свою гегемонію на київських пагорбах?

А далі “стежки порозумінь”ідутьна ще довші відстані. І з’являються ті, хто каже: “Мене влаштує лише от така Перемога (далі перелічуються її “параметри”). Іншої я не сприйму. Іншу я вважатиму не Перемогою, а зрадою”. Водночас носій цієї візії зазвичай каже про те, що його бачення підтримує більшість українського народу. Варіанти: більшість бойових побратимів, більшість справжніх українців, більшість знайомих, більшість свідомих, притомних тощо.

Найчастіше така маніфестація є іманентною позицією людини або ж певної спільноти. Іноді за нею ховаються методички партійних сил, які думають про своє політичне виживання. Іноді крізь маніфестовані “єдино можливі” параметри Перемоги явно або ніпроглядає бажання публічно “відмітитися” ультрарадикальною або оригінальною позицією. Або ж підіграти (просто так чи “не за так”) ворожій пропаганді.

Якщо ж розібратися, то саме поняття Перемоги є дуже складним і багатоплановим. Уже за першого наближення виявляється, що Перемога України матиме кілька спекулятивних (у доброму значенні) “облич”, неповний перелік яких є таким: системне (позитивна трансформація України), ритуальне (всенародне свято), юридичне (протокольне), договірне (суспільно-політичне, міжнародне), фінансово-економічне, гендерне (звільнення України від сексизму, вкоріненого в “Домострої”), моральне, метафізичне (релігійне+), таємне, міфологічне (метасимволічне), мистецьке, меморіальне (затвердження громадою пантеону й мартирологу), векторне (звуження спектра суспільно прийнятого). 

Деякі з цих “облич”, можливо, будуть презентовані (прикрашені, означені) реальними обличчями (іменами, образами) конкретних політичних, адміністративних або ж військових персон. А деякі не матимуть жодної особистісної “прив’язки”.

Також ми вже тепер розуміємо, що Перемога може прийти до нас розділеною в часі на “проміжну” й “остаточну”. Адже суттєва частина українців не погодиться з чимось меншим за комплексне руйнування ворожої імперії, а таке руйнування, найімовірніше, буде справою не одного, а кількох поколінь. Картинки з краєвидами зруйнованої Москви перетворилися на одну з найпопулярніших “народних” візій Перемоги. Хоча, зрозуміло, це не “оперативне” бажання, а радше лаконічний образ останньої крапки війни – тієї, багатовікової.

З іншого боку, допоки імперія не зникне, Україна не зможе спокійно дивитися в майбутнє й не проєктувати своє щоденне життя на можливість нової війни. Тому будь-яка Перемога, яка не передбачатиме зникнення з політичної мапи російського ядерного монстра, буде проміжною. Але від того вона не втратить права називатися Перемогою.

Є підстави стверджувати, що народ і ЗСУ вже здобули таку історичну позицію, яку умовно можна означити як “про-Перемога”. Наша державність пережила військовий удар колосальної сили й не зазнала системного руйнування. Аналітики порівнюють бої лютого-березня 2022 року з нападом нацистського Райху на Польщу в 1939-му, коли броньовані колони вермахту за шість діб придушили організований спротив 35 польських дивізій і змусили уряд Другої Речі Посполитої залишити Варшаву.

Те, що українці зупинили й знищили російські броньовані колони під Києвом і Харковом – уже історичний факт. І поки що найблискучіший військовий тріумф над силами диктатури та несвободи в поточному столітті. Хай куди прямують події цієї війни, битва на Півночі України ввійде до підручників і легенд світової історії. Саме тому в наших особистих і колективних проєкціях майбутнього Перемога присутня як впевнений і чіткий контур сподівань, щодо якого вже можна розгортати суспільну дискусію, долучаючи іноземних союзників.

Відповідно, лідери ЄС та англосаксонського світу змушені казати, що лише українці мають право визначати, що саме буде для нас Перемогою, і що інші візії цього подієвого топосу мають суто дорадче значення. Це також суттєва “про-Перемога”, смисловий контур якої почав окреслюватися після квітневого приїзду Бориса Джонсона до української столиці, а остаточно набув повноти буття в середині червня. Суверенність української візії Перемоги потрохи, неквапно, але впевнено перетворюється на той “знаковий центр”, навколо якого формується не лише континентальна, але і глобальна ситуація.

Що ближче ми будемо до Перемоги, то яскравішими й запеклішими ставатимуть публічні дискусії щодо неї. Цілком імовірно, що українське суспільство зіткнеться з вітчизняними спробами скопіювати російське квазірелігійне “победобесие”. Зважаючи на вкорінене в колективному українському менталітеті тяжіння до світоглядного плюралізму, можна передбачити, що такі спроби не матимуть суспільно значущих наслідків.

З іншого боку, певні політичні сили будуть атакувати важливістьі легітимність Перемоги як символічну “фортецю” групи управлінців, що очолюватимуть Україну в той історичний момент, коли Перемога перейде з можливості до наявності. І не факт, що Перемога автоматично стане індульгенцією для влади. Тут варто згадати сера Вінстона Черчилля, партія якого програла вибори в переможному 1945-му.

Усе це означає, що майбутня (лише можлива, не наявна) Перемога в парадоксальний “зворотній” спосіб уже формує наше теперішнє. Вона є співтворцем нашого настрою, наших дій і, що ще більш парадоксально, співтворцем себе самої, нашої Перемоги.