By Горбова І.О.
Питання взаємодії української державної влади, інтелігенції та народу набуває особливої актуальності в періоди соціальних трансформацій суспільства. Однак з кінця ХХ – початку ХХІ ст. тема соціальної ролі інтелігенції в державотворчих і суспільних процесах у наукових дослідженнях, обговореннях та дискусіях відійшла на другий план.
Роль політичної еліти та інтелігенції у період впровадження демократичної форми правління, організації та розвитку всіх сфер суспільного життя актуалізується, передусім, під час криз та при здійсненні реформ. Однак сьогодні складно охарактеризувати місце інтелігенції в структурі сучасного українського суспільства. Прийняття Акту проголошення незалежності України – не цінність, а лише вихідна точка побудови української держави. Інтелігенція виступає своєрідним посередником триєдності “влада – інтелігенція – народ”. Представники інтелігенції “адаптують” рішення, пропозиції та вимоги владних структур для всенародного сприйняття, а також формулюють настрої, ціннісні та культурні орієнтири населення і відстоюють їх перед владою. Але відповідної рефлексії, зокрема у вказаний період соціальної трансформації, не відбулося.
Досліджуючи проблему влади та інтелігенції, науковці неодноразово піднімали питання безпосередньої участі інтелігенції в політичних перетвореннях країни. Зокрема Олена Кіндратець зосереджує увагу на таких формах взаємодії інтелігенції та влади: активно-пошукова позиція; слугування вказівкам; відчуження від соціальних, політичних і владних проблем та “внутрішньо” опозиційна. Інтелігенція, для якої благородство, совість, честь, відповідальність – найбільші цінності, виявилась майже недієздатною в прагматичному та споживацькому суспільстві з матеріальними благами в пріоритеті. Історія становлення української держави продемонструвала, що в політиці немає місця для інтелігенції. Адже людська природа, ціннісні орієнтири, внутрішні переконання, засоби суспільних перетворень представників державної влади та інтелігенції занадто різні.
Період кінця ХХ – початку ХХІ ст. приніс суттєві зміни у всі сфери суспільного життя. Безперечно, незалежність держави та демократизація влади відкрили нові можливості для України, але разом з тим вони потребували всебічного розвитку країни. Однак розподіл державної влади призвів до кризового становища інтелігенції. Високоморальна та принципова, справедлива та совісна інтелігенція виявилась зайвою у встановленій системі.
Інтелігенція традиційно відзначається високими інтелектуальними та духовно-моральними якостями: безкорисливістю та совістю; свідомою ініціативною діяльністю для загальнонаціонального добробуту; благородством та невизнанням насильницьких засобів у досягненні мети; формуванням, збереженням та передачею національних цінностей і культури з покоління в покоління. Та незважаючи на мораль, духовну сутність, ініціативну жертовність та бажання змінити світ заради високих цінностей, інтелігенція не намагалася суперечити встановленій владі, яка, створивши матеріально зорієнтований елітарний центр, грузла в корупції та розкрадала державну власність.
Соціально та історично сформоване в українців відчуття меншовартості, полонізація та русифікація країни тривали протягом століть. Тому закономірно, що правляча еліта та частина “інтелігенції”, очоливши владні структури, прагнули до забезпечення особистої територіальної та матеріальної самостійності, породивши розквіт кланово-олігархічної моделі влади, а не поширення демократичної культури. Критичне ставлення та неприйняття духовних, моральних, національних, культурних ідей спричинило протистояння політичної еліти, навколо якої зосереджувалась влада та інтелігенція, яка прагнула зберегти українську національну свідомість та ідентичність, культурні традиції та високі моральні цінності.
Соціальний вплив інтелігента на політику – це внесення до неї моралі як головного критерію її демократичності. Відповідно, влада стане гуманною, шануватиме права людини та прислуговуватиме народу, усвідомлюючи свій обов’язок перед ним. Таким чином, правляча еліта, яка скеровувала функціонування усіх верств українського суспільства, вплинула на зміну соціальної ролі та функцій інтелігенції, яка зі свого боку не відчувала потреби населення у своїй діяльності.
Народ, як ще одна складова триєдності, оцінює діяльність політичної влади з позиції загальної моралі. Інтереси суспільства формулює та представляє саме інтелігенція. Вона виступає своєрідним посередником між політичною елітою та народом, адже здатна критично мислити та аналізувати, визначати та формулювати нечітко окреслені події, посилювати приховані у суспільстві процеси. Інтелігенція організовує комунікативний процес між владою та народом.
Існуюча ситуація створила прірву між елітарним, олігархічним класом та широкими верствами суспільства. Рівень життя більшості громадян України суттєво занижений, вони змушені виживати, вдаються до тіньового заробітку. Таким чином, основна маса населення прагне матеріальних та меркантильних цінностей. Інтелігенція виступає “голосом” народу, носієм його ціннісних орієнтирів та національних традицій, однак суспільні пріоритети не співпадають з її переконаннями. Інтелігентність визначається не приналежністю до якоїсь професії, а особливою “настановою душі”. Саме духовність є найголовнішим компонентом усіх сфер людського буття та культурного простору, де людина може реалізувати власну родову сутність та жити по-людськи.
В останні десятиліття спостерігається процес масової інтелектуалізації середнього класу. Інтелектуали можуть впливати на соціальні інтеграції із властивими їм уявленнями про бажаний рівень життя, соціальні права, справедливість тощо, тобто задавати суспільству параметри його існування. Такі уявлення набувають нормативного характеру, адже приймаються суспільством як належні. Тенденції розвитку суспільства поглибили скептичне сприйняття інтелігенції як соціального явища, вони призвели до метаморфоз світосприйняття, переосмислення та переорієнтацію цінностей. Як наслідок, інтелігенція втратила своє істинне призначення. Інтелектуальна еліта та працівники розумових професій обслуговують усі сфери життєдіяльності соціуму.
Хосе Ортега-і-Гассет підкреслював, що суспільство – це гармонійна єдність меншості та маси. Меншість становить сукупність осіб, які вилились з маси завдяки своїм особливостям. Однак “натовп тепер головний персонаж, солістів більше немає – один хор”. Інтелігент підсвідомо виступає на боці моралі та добра. Це його людська природа та внутрішнє єство, яке не виховується і не створюється штучно. З перевагою професіоналів з тієї чи іншої галузі (інтелектуалів), інтелігенція втрачає власний авторитет. В умовах ринкової економіки моральні цінності відходять на другий план. Безперечно, високий інтелект, освіченість – обов’язкові складові класичного образу інтелігента. Але на відміну від інтелектуала, інтелігент не є ланкою в системі купівлі-продажу результатів своєї інтелектуальної діяльності. Більше того, він наділений інтелектуальною свободою, природною здатністю до просвітницької діяльності, безкорисливого доведення власних міркувань та ідей. На фоні соціальних перетворень та зміни ціннісних орієнтирів відбувається своєрідна девальвація істинної сутності та призначення інтелігенції, яка не відчуває власної затребуваності.
Водночас поглиблюється і своєрідне розчарування у продуктивності людського розуму, який досяг значних висот у пізнанні навколишнього світу, але все більше саморуйнується. З одного боку, ми спостерігаємо потужний інформаційний потік, наукові досягнення, технічний прогрес, проте з іншого, – перебуваємо в інертному, депресивному, апатичному стані. Людина є споживачем, який відчуває байдужість до оточуючої реальності й постійно потребує нових вражень. Сучасне суспільство скептично сприймає мораль та естетичні погляди. Сьогодні більше виникає потреба в матеріальних благах, ніж в духовних. З огляду на це, суспільного значення дедалі більше набувають інтелектуальні представники середнього класу, які займаються висококваліфікованою розумовою працею. Глобальні світові зміни призвели до трансформації свідомості суспільства та інтелігенції.
Побудова демократичної держави і проекту модернізації країни виявилися для патріотичної інтелігенції утопією. Своєрідний стан відчуження від політики, “соціальна апатія”, виникає внаслідок домінування владної еліти. Ступінь відчуження може бути різним, але у будь-якому випадку він характеризує послаблення демократії. Апатія є свідомим відстороненням інтелігенції від політичної участі, небажанням займатися політикою.
Постіндустріальне виробництво перетворило людську масу на безликий, посередній та легко підвладний маніпуляціям “продукт”. Середній клас Заходу та Центральної Європи якісно відрізняється від середнього класу України. Проблема полягає не тільки у професійній підготовці, а й в елементарних, проте таких вагомих, передумовах розуміння цінностей.
Інтелігенція є своєрідним “вкрапленням” моралі та істини в суспільстві, синергетичним фактором, здатним об’єднати маси заради спільного досягнення ідеалу. Таку місію українська інтелігенція здійснила наприкінці ХХ – початку ХХІ століття – вона змогла об’єднати суспільство заради національного ідеалу. Та після “запалення” мас інтелігенція виявилась непотрібною в державному будівництві, яким політики воліли займатися самотужки. Таким чином, побудова успішної демократичної держави виявилася утопією, а бюрократична влада здійснювала кримінально-тіньову політику.
Розчарування у владному режимі, низький рівень життя широких верств населення призводить до зміни ціннісних орієнтирів, перевага надається матеріальним благам. Поширення моралі в суспільстві – головне призначення інтелігенції, але інтереси та переконання обох сторін різні.
На сьогодні єдність “влада-інтелігенція-народ” – це замкнене коло. Інтелігенція виступає посередником, з’єднуючою ланкою між вищим та нижчим рівнями структури. Але діалог не відбувається: система владної політики функціонує ізольовано, основна маса населення піклується про матеріальне збагачення, а інтелігенція не відчуває потреби у реалізації власного ідейного потенціалу, вона не спроможна подолати духовну, ціннісну, моральну прірву між політичними силами та населенням.
