By Проблема, яку ще донедавна не можна собі було й уявити: в США мешканці приморських територій починають перебиратися в глибину континенту, втікаючи від підвищення рівня моря, – пише Єн Шварц у журналі “Scientific American”.
“Підвал у домі Монік Колеман був ще мокрим, коли солена вода почала заливати його знову. Щойно кілька днів після того, як Сенді розбурхала води центральної Атлантики і рекордна хвиля увірвалася до найзаселенішого регіону США, мер Нью-Джерсі пообіцяв, що пляжі знову буде вкрито піском.
Гасла в стилі “відбудуємо і станемо сильнішими” ніколи не переконували Колеман, котра мешкала не на котромусь із культових бар’єрних островів, а на пласкій, як стіл, заливній рівнині, перерізаній міждержавною автострадою у 12 смуг руху. Науковці назвали ураган Сенді екстремальною, але рідкісною стихією, адже вона виникає в середньому раз на 500 років. Однак Колеман так не вважала, як і решта мешканців населеного пункту Вотсон-Кремптон у адмінокрузі Вудбрідж, котрим стихія уже втретє за три роки затопила будинки. Деякі з них завалилися, не витримавши ще однієї атаки гідродинамічного натиску.
Тоді як тимчасово евакуйовані на час повені люди поверталися, щоб знову боротися з пліснявою і вологістю, Колеман почала розглядати інші варіанти вирішення ситуації. Адмінокруг Вудбрідж розташований у межах вузької смуги штату Нью-Джерсі, де є багато річок і струмків, що впадають у Затоку Рейрітен, яка є відгалуженням Атлантики. Колеман дізналася, що Army Corps of Engineers не планують будувати в цьому місці протиповеневий вал чи встановлювати шлюзи; експерти, які з’явились тут кілька років тому, вирішили, що така інфраструктура в такому місці була б надто дорогою. Після попередніх повеней Колеман зацікавилася екологічною історією 350-річного містечка. Вона з’ясувала, що деякі його частини так само, як і в інших містах цього регіону, зведені на низько розташованих підмоклих теренах, які було засипано і штучно підвищено за допомогою “наповнювача”. Сталося це на початку ХХ століття. “Я зрозуміла, що в певному сенсі ми є жертвами системи, оскільки мешкаємо на територіях, які не повинні були забудовуватись”, – говорить вона.
Хоч Колеман і застрахувалася від повені – такою була умова отримання іпотечного кредиту – вона знала, що страхові внески будуть щораз вищими, а вартість нерухомості почне падати. Вони з чоловіком любили цей будинок, зведений перед Другою світовою війною у колоніальному стилі. Купили його за доступною ціною, що було непростим у місцевості, розташованій так близько від Нью-Йорку. Колеман зорієнтувалася, що мешкатиме у “зоні особливого повеневого ризику” у 2006 року, коли вивчала документи, пов’язані із купівлею нерухомості. Тоді вона захвилювалася. Її юрист махнув на це рукою, кажучи, що в цьому немає нічого надзвичайного, оскільки це стосується більшості мешканців Нью-Джерсі, на яких очікує подібне майбутнє. Ймовірно, він мав рацію, але зважаючи події останніх років, ці заяви були введенням в оману. Йшлося не про далеке майбутнє, а про сьогодення. Попри це Колеман, що намагалася втекти з Ньюарк, де наркотики можна було купити на кожному розі, підписала угоду – так вона поміняла одну загрозу на іншу.
Упродовж чотирьох років після купівлі з будинком все було гаразд, однак у 2010 році прийшов nor’easter – потужний, вологий і вітряний вал зони низького тиску із півночі. Вода не могла поміститися у водовідвідних канавах, що перетинали місто. Роком пізніше те саме сталося після проходження урагану Ірен, а в 2012 році прийшла Сенді.
Після Сенді було запущено федеральну програму допоміжного фонду для Нью-Джерсі. Колеман дізналася, що може отримати дотацію на підвищення фундаментів будинку. Але їй здалося це безглуздям, адже, хоч будинок і стоятиме на палях, дороги і гараж будуть на колишньому рівні. Вона бачила, що діялось після проходження Ірен. “Прийшов приплив і все раптом опинилося під водою, – розповідає вона. – Вулиці перетворилися на річки у річці”. Колеман не хотіла відбудовуватись вічно. Підчас кожної більшої зливи під час припливів вона хвилювалась дужче. Жінка не почувала себе безпечно – ні фізично, ні фінансово.
Від сусідів вона почула про програму Blue Acres. Її основи видалися їй надзвичайно розумними: уряд купить у неї її нерухомість, яку постійно підтоплює водою, за доповеневою ціною, щоб не платити за наступні ремонти. Згодом бригади розберуть будинок і зітруть сліди людської присутності. Всі документи на будинок передадуть штату, а можливість зведення у цьому місці наступного будинку заборонять назавжди.
У порівнянні зі звичайним продажем будинку, цей шлях видавався непевним, трохи екстремальним. Навіть, якщо б вона сама знайшла охочого покупця, то чи етично було б перекладати ці проблеми на когось іншого? “Ми всі, хто живе у зонах високого повеневого ризику, передавали естафету, яку врешті-решт потрібно було перервати”, – каже Колеман”.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
