By 
Упродовж усіх років незалежності Україна була сильно занурена в російський інфопростір, але особливо патологічно ця залежність проявлялася в новорічну ніч, а саме в програмах українських телеканалів, які подекуди було важко відрізнити від російських. Така культурна мішанина сприяла русифікації й, відповідно, готувала ідеологічний ґрунт для подальших спроб російської окупації. Це зараз, оглядаючись назад із відстані дев’яти місяців повномасштабної війни, ми вважаємо таку “легковажність” українського ТБ чимось диким і немислимим, а тоді для мільйонів українців це було дечим буденним, фоновим, таким, що може не подобатись, але загрози не несе. І, як виявилось, гадали ми такдарма.
Новорічний телетреш
На роздуми про те, як змінилася культура споживання контенту українців і чи ці зміни безповоротні, надихнув YouTube-канал “Загін кіноманів” зі своїм оглядом “Чим нас годував телевізор перед Новим роком?”. Такий ролик діє як дивна машина часу, що переносить на 10 років у минуле й дає подивитися на себе й на свою країну наче збоку. Адже, як не крути, YouTube тоді ще не був в Україні таким потужним, соцмережі теж іще не мали такого великого впливу, як зараз, і саме телебачення репрезентувало, чим живе і який культурний продукт споживає більша частина країни.
Звісно, не у всіх, але в переважної більшості Новий рік мав вигляд застілля з увімкненим телевізором. І що ж транслювалось у прайм-таймі центральних українських каналів 31 грудня 2012 року?
Наприклад, російські мультики про трьох богатирів, у яких наче природно й ненав’язливо подавалася російська версія історії, щоб ні в кого не залишилося сумніву, що “Киев — мать городоврусских”.
Популярними тоді були новорічні мюзикли, у яких разом знімалися українські й російські артисти. Красномовний приклад — “Вечори на хуторі біля Диканьки”. І там, звичайно, не обійшлося без персонажів стереотипних українців, які мріють лише про горілку й сало. Російські актори говорять ламаною українською, українські — ламаною російською. Воістину “какая разница” і “один народ”.
Деякі канали транслювали російські гумористичні шоу або їхні українські аналоги, які мімікрували під своїх російських “батьків”, повторюючи ті самі російські наративи й образливі стереотипи. Не кажучи вже про низькопробні жарти.
Варіації на тему “Голубыхогоньков” теж не обходилися без російського шовінізму й реклами… російської армії — це зараз має особливо дикий вигляд. Обов’язкові гості таких програм — російські зірки на кшталт Кіркорова й Баскова. Звісно, ведучі шоу використовували російську, щоб заїжджим було зрозуміло. Список тодішніх запрошених зірок зараз, мабуть, здебільшого збігається зі списком російських артистів, яким заборонений в’їзд в Україну.
Чому ж українські канали тоді продукували й транслювали такий треш? Можливо, частково проблема була справді в меншовартості й інерційному огляданні “а як там у Москві”, а можливо, від московських продюсерів йшли великі гроші на виробництво саме такого спільного з українцями контенту.
Так, звісно, не всі в Україні це дивилися, хтось мав розум відсікати ці російські щупальця ще до того, як це стало “трендом”, для когось дивитися такі програми й взагалі мати телевізор ще тоді було просто поганим смаком і ознакою неосвіченості. Але така культурна мішанина, що панувала на тодішньому українському телебаченні, відображає ту кашу в головах, яка була в багатьох українців і яку зміг струсонути лише шок великої війни. Для багатьох російські артисти справді були “своїми”, і це стосується не лише народжених у СРСР поколінь, а й молодших людей, чиє дитинство пройшло у 1990-х чи навіть у 2000-х. Та спільний культурний простір із країною-агресором вбиває, і цього досі не зрозуміли хіба що люди з дуже низьким інтелектуальним рівнем.
Еволюція особиста й суспільна
Є навіть певна іронія в тому, що нинішній український президент Володимир Зеленський сам вийшов із сурогату російського “КВК” і є “дитям” цих новорічних гібридних російсько-українських шоу, а тепер був змушений у максимально стислі терміни еволюціонувати — принаймні зовнішньо — у чи не найбільшого ворога Російської Федерації.
Але цей шлях зараз проходить не він один, і чомусь здається, що повернення того новорічного шлаку на українське телебачення вже неможливе. Так, цілком імовірно, що в марафоні “Єдині новини” ми отримаємо в тому чи іншому вигляді засилля президентського “95 кварталу”, але і йому доводиться відповідати духові часу.
Наприклад, судячи з моніторингу “Детектора медіа”, українська “Ліга сміху”, яку називають проєктом “95 кварталу”, повністю перейшла на українську мову і відкинула пострадянські жарти, а натомість надає багато уваги війні й висміює ворога. Тобто живе разом із країною і тримає руку на пульсі. А тим часом у російському “КВК” через тотальну цензуру зараз узагалі не згадують війну. Якби російські “КВН-щики” мали мужність, можливо, вони б склали про цей факт непоганий жарт, але ні — не судилося.
І це також ілюструє, який великий шлях був пройдений, наскільки Україна віддалилася від Росії та якими різними наші країни були й раніше. Бо це в російських нетрях телевізор — “альфа й омега”, єдине вікно у світ. А в Україні, навіть попри засилля російського продукту, попри завуальовану кремлівську пропаганду, телевізор не спрацював.
І зараз маємо золотий час для українського контенту. Не тільки для традиційних ЗМІ, а і для, наприклад, ютуберів, яких в українському сегменті значно побільшало. Після 24 лютого багато українців нарешті таки відписалися від російських блогерів і здобулишанс відкрити для себе українських. Наприклад, окрім згаданого вище “Загону кіноманів”, є щонайменше з десяток інших каналів, які присвячені темі кіно. Головне — щоб свої підтримували своїх, а чорно-білий воєнний час дуже добре підсвічує, хто насправді “свій”.
