By Великі диктатори, які своїм життям і суперечливими діями ознаменували ХХ століття, по-різному покидали цей світ. Хтось вмирав своєю смертю, хтось вчиняв самогубство, когось вбивали, а дехто тікав з країни і доживав віку на чужині. Усіх диктаторів, попри їхню необмежену владу, важко назвати щасливими людьми, адже їхній життєвий шлях, зазвичай, неодмінно супроводжувався смертями ні в чому невинних людей. Існує декілька теорій, чому люди стають деспотами та тиранами. Історики та медики називають таких людей то кримінальними злочинцями, то душевнохворими, але в багатьох книжках їх називають ще й «видатними яскравими особистостями». З цим можна погоджуватися і не погоджуватися, але зрозуміло одне – диктатори приходять у ті часи, коли країна вимагає сильної руки і централізації влади. Біда тільки, що з цією абсолютною владою ніхто розставатися не хоче. Насолода від влади затьмарює розум, переважає над здоровим глуздом і над ідеєю служіння народу…
Уявіть собі такий неймовірний сценарій: до влади приходить уряд, який проголошує заборону на гроші. І не тільки на гроші – заборонені комерція, промисловість, банки – усе, що приносить достаток. Новий уряд офіційним указом перериває хід історії, проголошуючи повернення до аграрного способу життя. Мешканців великих і малих міст насильно переселяють у сільську місцевість, де їм належить займатися виключно селянською працею. Однак родичам не можна жити разом, аби діти не потрапляли під вплив «буржуазних ідей» своїх батьків, їх збирають окремо і виховують у дусі покори та відданості новій владі. Ніяких книг до повноліття. Книги взагалі не потрібні, тому їх спалюють, а діти з семирічного віку працюють на державу «червоних кхмерів». Батькам теж не солодко – для новоствореного аграрного класу встановлюється вісімнадцятигодинний робочий день, у якому каторжна праця поєднується з «перевихованням» в дусі ідей марксизму-ленінізму під керівництвом нових господарів країни. Інакомислячі, прихильники попереднього ладу не мають права на життя. Винищенню підлягає вся інтелігенція, вчителі, вузівська професура, всі грамотні люди, оскільки вони можуть читати матеріали, ворожі ідеям марксизму-ленінізму і поширювати «крамолу» серед трудівників, яких перевиховують на селянських нивах. Духовенство, політики всіх ґатунків, котрі не поділяють погляди правлячої партії, люди, що нажили статки при попередній владі, також винищуються. Згортається торгівля і телефонний зв’язок, руйнують храми, забороняють велосипеди, дні народження, весілля, свята, кохання і доброту. В іншому випадку, якщо пощастить – праця з метою «перевиховання», якщо ні – тортури, муки, деградація і смерть. Такий жахливий сценарій – не вигаданий твір талановитого письменника-фантаста, це втілення жахливих реалій життя в Камбоджі, де кривавий диктатор Пол Пот повернув хід часу назад, знищив цивілізацію в намірах втілити своє бачення безкласового суспільства.
Пол Пот (справжнє його прізвище та ім’я – Салот Сар, роки життя – 1925-1998) справедливо заслужив звання найжорстокішого злочинця ХХ століття. Хоч він і був переконаним комуністом і прихильником Маркса, Леніна, Сталіна і Мао Цзедуна, від нього відхрестилися навіть керівники радянського уряду. За роки правління з 1975 року Пол Поту вдалося перетворити Кампучію (Камбоджу) в концентраційний табір, де людей знищували мільйонами. За мовчазного потурання решти світу упродовж короткого терміну глава держави перетворив квітучу країну у великий цвинтар. За час правління режиму Пол Пота в Камбоджі загинуло близько трьох мільйонів осіб. Життя під керівництвом фанатика марксистсько-ленінської ідеології було нестерпним. Внаслідок трагедії, яка розігрувалася на землях цієї давньої держави у південно-східній Азії, її населення придумало Камбоджі нову жахливу назву: «Країна ходячих мерців».
Салот Сар, народившись у селянській сім’ї в камбоджійської провінції Кампонгтхом, здобув початкову освіту у буддійському монастирі, у ньому ж два роки був монахом. У п’ятдесятих роках вивчав електроніку у Парижі, і, як багато тогочасних студентів, став прихильником лівого руху. Саме там він почув про ідеї іншого студента, Кхіеу Саману, який проповідував теорію «аграрної революції». Ця теорія полягала в тому, що аби досягнути подальшого прогресу, Камбоджа спочатку мала повернутися до аграрного способу життя, зректися капіталізму, вождів, що жирують на чужій праці, відмовитися від буржуазних цінностей та ідеалів. Ця ж теорія проголошувала, що всі люди задля подальшого добра мають жити не в містах, а посеред поля.
Не склавши чергових іспитів, Салот Сар змушений був повернутися у Камбоджу й із 1953 року розпочав підпільну антиурядову діяльність. На початку 60-их брав участь у створенні комуністичної Кхмерської робітничої партії, яка стала відомою, як партія «червоних кхмерів». У 1963 році отримав партійну кличку Пол Пот. З 1967 року вів партизанську війну проти уряду країни.
Трагедія Камбоджі – це наслідок в’єтнамської війни. І хоч сама країна офіційно не брала участі у конфлікті сусідів-в’єтнамців зі США, проте чимало камбоджійців загинуло внаслідок військових дій. Так лише з 1969 по 1973 рік американські літаки скинули на цю країну стільки вибухівки, скільки було скинуто на територію Німеччини за останні два роки Другої світової війни. В’єтнамські бійці – в’єтконговці – використовували непролазні джунглі сусідньої країни для облаштування військових таборів і баз в ході операцій проти американців. Саме начебто по цих опорних пунктах у Камбоджі наносили бомбові удари американські літаки. Насправді ж бомбили всі джунглі.
Принц Нородом Сіанук, правитель Камбоджі і спадкоємець її релігійних і культурних традицій, який хоч і відмовився від престолу ще до початку війни у В’єтнамі, залишався главою держави, намагаючись провадити її шляхом нейтралітету та балансуючи між воюючими сторонами. Під час ескалації в’єтнамської війни з 1966 по 1969 рік Сіанук потрапив у немилість політичного керівництва США за те, що не вживав рішучих заходів проти контрабанди зброї і створення таборів в’єтнамських партизанів у джунглях Камбоджі.
У 1970 році, коли Сіанук перебував з візитом у Москві, прем’єр-міністр Камбоджі, генерал Лон Нол за підтримки Адміністрації США здійснив державний переворот, повернувши Камбоджі її давню назву – Кхмер. США визнали новопроголошену Кхмерську республіку, однак уже за місяць після цього здійснили військову інтервенцію проти неї. Сіанук опинився у вигнанні в Пекіні. І саме тут екс-король зробив свій вибір, заключивши угоду з самим дияволом, яким був Пол Пот. Сіанук і вождь «червоних кхмерів» поклялися об’єднати свої зусилля задля спільної мети – розгрому американських військ.
З 1970 по 1975 рік «революційна армія» Пол Пота перетворилася у Камбоджі в потужну силу, що контролювала великі аграрні райони. 17 квітня 1975 року мрія диктатора про захоплення влади здійснилася: його війська, маршируючи під червоними стягами, увійшли в столицю Камбоджі Пномпень. Через декілька годин після захоплення влади Пол Пот зібрав особливе засідання свого нового кабінету міністрів і проголосив, що країна відтепер носитиме назву Кампучія.
Після цього приступив до здійснення своїх планів. Першими загинули високопоставлені члени кабміну і функціонери режиму Лон Нола. Згодом таким же чином зник офіцерський корпус старої армії. Одночасно вбивали лікарів через їхню освіченість, релігійну верхівку. Після цього почалася евакуація міст та сіл. Далі вбивали уже без розбору. Знищенню підлягали всі, хто носив окуляри і європейський одяг, читав книги. Поранені бійці кхмерської армії також підлягали знищенню – держава не витрачала коштів на медицину. У своїй політиці знищення народу Пол Пот використовував термін «прибрати з очей подалі». «Прибирали» – знищували тисячі й тисячі чоловіків і жінок, старих і молодих. Щоб не витрачати куль, людей обв’язували колючим дротом і впускали по ньому електричний струм. Інший спосіб – приголомшити в’язня лопатою і топити у заповнених водою заглибинах. Улюблений спосіб страти – закопаного в землю по шию в’язня добивати мотиками.
Декретом Пол Пота викорінювалися етнічні меншини. Використання в’єтнамської, тайської і китайської мов каралося смертною карою. Проголошено було виключно кхмерське товариство. На думку диктатора, старше покоління було зіпсоване феодальними і буржуазними поглядами, симпатіями до західних демократій, а це суперечило «національному способу життя».
Людей зганяли у величезні табори, де не було нічого, окрім солом’яної підстилки для сну і миски рису наприкінці робочого дня. У таких умовах працювали підприємці, вчителі, торговці, котрі вижили лише тому, що зуміли приховати свою професію, та сотні тисяч інших міщан. Табори організовувалися таким чином, щоб в процесі «природного відбору» позбутися старих, хворих, вагітних жінок і малолітніх дітей. Вдосвіта цих людей строєм відправляли в малярійні болота, де вони по дванадцять годин на день розчищали джунглі в безглуздих спробах відвоювати нові посівні угіддя. При заході сонця, знову ж таки – строєм, людей приганяли в табори, де давали миску рису, рідку баланду і шматок в’яленої риби. Після цього, незважаючи на страшенну втому, їм ще належало пережити політзаняття з марксистської ідеології, на яких виявляли і карали невиправних «буржуазних елементів». Що десять робочих днів передбачався довгоочікуваний вихідний, на який було заплановано по дванадцять годин ідеологічних занять. Жінки жили окремо від чоловіків. З дітей тим часом виховували фанатичних «бійців революції».
Режим Пол Пота розірвав дипломатичні зв’язки з усіма країнами. Не працював ні поштовий, ні телефонний зв’язок, в’їзд та виїзд з країни були суворо заборонені. Камбоджійський народ виявився ізольованим від усього світу.
Для підсилення боротьби з реальними і видуманими ворогами Пол Пот у своїх таборах для ув’язнених організував вишукану систему тортур і екзекуцій. Як і в часи інквізиції, диктатор і його прибічники виходили з постулату, що ті, хто потрапив у ці прокляті місця, є винними і їм залишається лише визнати свою провину.
Зрештою, завдяки військовій потузі, а не моралі і праву, вдалося припинити криваву бійню і відновити на розтерзаній землі хоч якусь справедливість. У 1979 році режим Пол Пота був скинутий за допомогою військ сусіднього В’єтнаму. Сам диктатор за декілька годин до цього покинув країну на білому броньованому «мерседесі», заручившись політичною підтримкою уряду Китаю.
Після втечі диктатора стали відкриватися чорні книги історії – списки репресованих і замордованих, яких «червоні кхмери» педантично вписували у реєстраційні журнали. Про біду маленької азійської держави заговорили у світі.
Однак на цьому біди камбоджійців від рук та намірів Пол Пота не закінчилися. У 1981 році він повертається у Камбоджу і на таємному зібранні старих побратимів виступає із доктриною, ключовими словами якої були: «Моя політика була правильною. Надто ретельні регіональні командири і керівники на місцях спотворювали мої накази. Звинувачення у масових вбивствах – мерзенна неправда. Якщо б ми справді винищували людей у такій кількості, народ давно перестав би існувати».
«Непорозуміння» ціною у три мільйони життів, майже чверті населення країни – надто невинне слово для позначення того, що було скоєно від імені Пол Пота і за його наказами. Однак, повторюючи відомий принцип: що більша брехня, то більше людей вірять у неї, Пол Пот і надалі прагне влади у своїй країні, сподіваючись на підтримку сільських районів, де, за його словами, йому все ще довіряють.
У 1982 році він знову повертає собі владу, аби через три роки добровільно піти у відставку. Після цього він переходить у статус партизана і з джунглів веде війну із пров’єтнамським урядом Камбоджі. З роками кількість його прихильників зменшувалася. Остаточно усунути Пол Пота від впливу на життя у країні вдалося лише у 1997 році, коли його авторитет остаточно похитнувся після того, як він віддав наказ покарати свого найближчого соратника Сон Сена та його 14 родичів. Повсталі проти диктатора «червоні кхмери» заарештували Пол Пота і влаштували йому «народний трибунал», який виніс вирок покарати вождя довічним ув’язненням. Він жив під домашнім арештом в одній із криївок у джунглях, поки не помер у 1998 році. Згідно з релігійними переконаннями, тіло диктатора спалили на ритуальному вогнищі. Перед тим, як покласти тіло в труну, ніздрі покійнику заткнули ватою, аби дух покійника не втік від вогню. Пол Пота боялися навіть мертвого.
Доля камбоджійського диктатора Пол Пота – яскраве підтвердження того, що навіть необмежена влада не робить людину всесильною та безсмертною. Рано чи пізно приходить розплата за гріхи та злочини проти свого ж народу, в чому переконалися й Пол Пот, і Іді Амін, і Жан-Бедель Бокасса. Цікаво, чи задумується над своїм майбутнім очільник нинішньої Росії Владімір Путін, який так хизується своїм авторитарним (навіть диктаторським) методом правління? Історія має одну постійну звичку: вона повторюється то у вигляді фарсу, то у вигляді трагедії. Диктаторам завжди здається, що вони над подіями і серед тих, хто сміється, але трагедія завжди приходить неочікувано. Гострим залишається й питання, як довго Росія терпітиме свого диктатора…
