Вони прозріють, але пізно буде

Вони прозріють, але пізно буде

Повномасштабна війна призвела до того, що у свідомості багатьох українців відбувся величезний здвиг. Та проблема полягає в тім, що він усе ще недостатній. Це легко можна помітити за результатами соцопитувань, а також по тому, що колишні шанувальники “русского мира” раптом почали називати себе патріотами чи, як Добкін, дозволили вважати їх націоналістами. Але, звісно, не без “але”.

Нещодавно одразу три вітчизняні політики зробили заяви, які розірвали б інформаційний простір у дрантя, якби з’явилися рік тому. Так, очільник Криворізької військової адміністрації й колишній регіонал Олександр Вілкул закликав містян переходити на українську, відвідувати мовні клуби й онлайн-курси. Він заявляє, що “зараз МОВА – це також наша зброя”.

Харківський міський голова Ігор Терехов планує змінити в місті приблизно 400 назв, що пов’язані із росією. А Михайло Добкін, який ще й диякон рпц в Україні, у своєму інстаграмі пообіцяв таке (авторський стиль збережено): “…если хоть даже и не мы, то наши дети уж точно – пушками, ножами, а если придётся, даже хоть и зубами, но всё равно будут бить, резать или рвать этих тварей. За всё то, что они принесли своим рылом на нашу землю”. І це він про росіян, на яких ще нещодавно рівнявся, яких боготворив і називав братами.

Але всюди є свої нюанси, які чи не важливіші за новонаверненість цих політиків, особливо двох останніх. Бо Вілкул зазначає лиш: “Так, я роблю щоденні вечірні брифінги російською. І в цьому є глибокий сенс. Тому що я говорю переважно з російськомовним півднем і сходом. Проте, вже більшість нарад я проводжу українською. Процес перетворень триває!” А от Терехов каже, що вулицю Пушкіна чіпати не будуть, бо, мовляв, Пушкін і Лермонтов не винні у війні й у тому, що затіяв путін. Тобто він висловлює традиційні нісенітниці про те, що російська культура – це інше, тож скасовувати її не можна. Добкін же просто блокує або посилає вслід за крейсером “Москва” всіх, хто не згодний із ним якось чи нагадує про його минулу кремлефілію.

Загалом щирість позиції цих людей викликає сумніви, адже зовсім не факт, що вони виявилися б на українському боці, якби агресорові вдалося окупувати їхні міста. Та краще цього й не знати.

Проте якби ж ішлося лише про вітчизняних політиків, а до того ж переважно вихідців із молодої команди януковича, то це не було б вагомою проблемою. Та це стосується і простих українців. Звісно, якщо поглянути на результати соцопитувань, то можна помітити просто шалені зміни в деяких питаннях. Наприклад, червневі дані соціологічної служби “Рейтинг” показують 76 % прихильників вступу до НАТО. Квітневі опитування цієї ж компанії демонструють шалене падіння кількости тих, хто ностальгує за совком (11 % проти 32 %, що були пів року тому) чи вважає українців і росіян одним народом (8 %, а ще в серпні 2021-го таких було 41 %!). Також добряче змінилося в позитивний бік ставлення до українських політичних діячів минулого: Михайла Грушевського, Івана Мазепи, Симона Петлюри, Степана Бандери, яких раніше сприймали здебільшого нейтрально або негативно.

Якщо порівнювати деякі цифри, то зсув справді досить відчутний, проте після перегляду всіх цих опитувань залишається не лише неприємний осад, але й кілька запитань. По-перше, чому цього не відбулося раніше? Чому попередні 8 років не вплинули на більшість населення? По-друге, чому зміни такі недостатні в деяких пунктах? Якщо війна не виправила цього, безпосередня екзистенційна загроза не вплинула на сприйняття російської культури не просто як чужої, а як такої, що шле бомби й вбиває, то що тоді може? Що має зробити росія ще, аби й інші українці врешті прозріли? Що може допомогти, якщо навіть неспровокований варварський напад і щоденні бомбардування, жахливі вбивства і зґвалтування, мародерство з боку російських солдатів не переконали в тому, що причиною цього всього є, зокрема, і російська культура, і совкові пам’ятники та вигадані міти про героїв, які діяли не краще за їхніх внуків-окупантів, і войовниче православ’я, що благословляє на загарбницьку війну?

Власне, саме в питаннях культури й релігії бракує загальнонаціонального консенсусу, який зробив би Україну більш гомогенною перед обличчям ворожої навали, а отже – більш відпорною й монолітною. 30 % українців виступають проти вилучення російських творів із навчальної програми (35 % за), 40 % проти демонтажу совкових пам’ятників Другої світової (19 % за). А на Сході країни все ще великим залишається сентимент до кремлівської церкви.

Здається, що навіть частину європейців легше переконати, що саме російська культура, мова та релігія винні в цьому шовіністичному імперіалізмі й що кремль активно використовує їх як інструменти своєї експансіоністської політики. Що вони живлять владне самодурство-самодержавство, а тому заслуговують на скасування.

Можливо, насправді варто порадіти, адже українці й так за останні роки й місяці здійснили величезний зсув у своїх поглядах. А змінювати власну думку не так уже й легко. Проте хотілося б, щоб вони продовжували в тому ж дусі, якщо хочуть вижити, і надалі орієнтувалися не на колишніх регіоналів, а на людей, які давно їх попереджали, що нічого доброго від росії не варто очікувати. А тому потрібно і далі змінюватися, аби остаточно розірвати зв’язки з усім запоребриковим. Інакше буде як у пісні Анатолія Горчинського на слова Миколи Луківа: “Вони прозріють, але пізно буде…” А от щодо колишніх регіоналів, то не за горами можуть бути й ті часи, коли ці персонажі вчитимуть нас Україну любити. Ці вміють відчути Zeitgeist.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.