Восьма воєнна весна: час для аналізу й переосмислення?

Восьма воєнна весна: час для аналізу й переосмислення?
На початку березня мережу традиційно заполонили привітання з весною, світлини квітів і побажання якнайшвидшого приходу тепла. Але ця прекрасна пора є водночас нагадуванням, що Україна змушена вести неприємний лік воєнних років. Так, це вже восьма весна, яку країна зустрічає в стані війни з Росією. Війни неоголошеної й, як це не парадоксально, досі не усвідомленої значною кількістю наших співгромадян.

40% українців не знають, хто агресор?

Саме 1 березня 2014 року Рада Федерації Росії підтримала звернення президента Путіна й дозволила ввести російські війська на територію України. Хоча датою початку війни вважають 20 лютого 2014-го, оскільки саме вона викарбувана на медалі “За повернення Криму”.

У серпні 2020 року 60% українців вважали, що війну на Донбасі почала Росія, що вона є агресором, який загрожує існуванню України як держави й від якого необхідно захищатися. Про це засвідчили результати соціологічного дослідження центру “Соціс” і Центру Разумкова. Але водночас решта опитаних назвала РФ “звичайною” або навіть “дружньою” сусідньою державою, або ж узагалі “не визначилася” з відповіддю.

Що довше йде ця війна, то більше подій нагромаджується в нашій пам’яті – як трагічних, так і обнадійливих, “зрад” і “перемог”. Але поки боротьба триває, важливо не забувати, з чого все починалося, щоб не губити зв’язок між причинами й наслідками та не дати переписати історію. Також є сенс донести цю інформацію до тих, хто за роки війни так і “не визначився”, хто на кого напав, або ж хто вперто не помічав бойових дій на Сході.

Документалістика “з людським обличчям”

У цьому контексті на особливу увагу заслуговує нова книжка Юрія Руденка WAR.ru, що вийшла у світ на початку цього року. Автор, який раніше писав художні книжки про війну, цього разу став педантичним документалістом і аналітиком. Тут зібрана докладна хронологія першого року війни – день за днем, від початку анексії Криму й до фіналу Дебальцівської битви. Але весь матеріал подано в максимально спрощеній формі. Можливо, для того, щоб книга була читабельною і зрозумілою не лише історикам і спеціалістам із військової справи. Візуальну частину доповнюють майже три сотні QR-кодів із посиланнями на відео з місця подій. І це, безумовно, не просто данина моді на диджиталізацію чи бажання забезпечити читачу “ефект присутності”, а реальний приклад того, як має виглядати сучасна документальна історична література, що дбає про доказову базу.

І ще один важливий момент – книга вийшла одразу двома мовами: українською й англійською. Маленький, та все-таки важливий крок, щоб світ дізнався більше правди про агресію РФ проти України.

За словами самого автора, книга показує “одночасність” війни. Тобто на відміну від загальноприйнятої “документалістської” практики, де окремо розглядається кожна баталія чи ділянка театру військових дій, у WAR.ru єдиним мірилом є час. І читаючи цю книгу, людина зможе побачити, що одночасно з боями за Іловайськ тривала битва за Луганський аеропорт, а б’ючись за Дебальцеве, Україна мала відбивати атаки на Щастя і Станицю Луганську.

Що особливо цінно зараз – це не суха хроніка, а аналіз причин, мотивів та історичних передумов. Адже гібридна війна тим і визначається, що паралельно зі збройною боротьбою триває боротьба інформаційна, і вона подекуди виходить на перший план. Саме принципам роботи пропаганди та методам її використання на прикладі російських ЗМІ присвячено багато уваги в цій книжці.

Зради й перемоги, які маємо пам’ятати

Окремо варто зупинитися на деяких питаннях, відповіді на які намагається знайти автор. Комусь вони можуть здатися дискусійними, але це добре, адже хороша література й має спонукати людей думати й полемізувати.

Чому було так багато зрад? Що саме спонукало стількох українських солдатів зрадити свою країну, людей, перед якими вони склали присягу на вірність? Відповідь, на думку Руденка, доволі проста. Зусиллями проросійського керівництва країни українську армію було фактично знищено. Українським військовослужбовцям платили в кілька разів менше, ніж їхнім російським колегам – сусідам у Криму. До 2014 року середня місячна зарплата українського військовослужбовця становила трохи більше як 150 доларів. Фінансування армії було на низькому рівні, а війська страждали від браку пального та запасних частин.

Чому анексія Криму Росією була успішною? Насамперед завдяки продуманій пропаганді та ефективній діяльності спецслужб РФ. Збройні сили лише демонстрували міць агресора, а не діяли за фактичним призначенням. Окрім того, військовим спеціально наказали бути підкреслено ввічливими до місцевих цивільних, що стало основою для прізвиська “ввічливі люди”.

Пропаганда РФ завжди всіляко намагалася зламати бойовий дух українських військових, вселити міф про непереможність російської армії й марність опору. ЗМІ поширювали брехливі свідчення про колосальні втрати української сторони, іноді завищуючи цифри в понад десять разів.

Але весна й літо 2014 року показали світові нову українську армію, яка, попри всі проблеми й недоліки, справді стала народною. Ну і звісно, це не було б можливо без феномену волонтерства й добровольчих батальйонів.

Та чому українська армія не вибила терористів із житлових кварталів? Маючи танки та артилерію, розгромити бойовиків, що забарикадувалися в житловій забудові, неважко. Подібне вже траплялося і в історії, і зовсім недавно. У 1995 році під час Чеченської кампанії російська армія успішно штурмувала великі міста і, попри відчайдушні зусилля їхніх захисників, здобувала перемоги. Проте ціна таких перемог вимірювалася тисячами життів мирних мешканців при повному руйнуванні житлової забудови. На відміну від російської армії в Чечні, українські військові вели бойові дії на власній території. Кожну зруйновану будівлю довелося б відновити. Кожен поранений цивільний – це поранений громадянин України. Знищення забудови не призвело б до росту популярності армії, уряду чи України загалом.

Як захоплювали Донецький аеропорт, що відбувалося на Савур-Могилі й під Зеленопіллям, хто звільняв Маріуполь, що трапилося в Дебальцівському котлі, як був збитий літак МН-17 і в кого насправді цілився російський “Бук”? Може здатись, що від цих подій першого року війни пройшло вже стільки часу, так багато інших спогадів і емоцій загороджують їх від нас, адже війна триває, і сумний лічильник загиблих і далі крутиться. Але, можливо, саме зараз настав час переосмислити, які дії були правильними, а які – помилковими? Але й також нагадати собі, що зараз хтось так само утримує фронт на Сході й не пускає ворога далі, адже “за мирне небо над головою у звичайних людей, за відсутність комендантської години, за зародження демократії та навіть за право бути пацифістом своєю кров’ю заплатив український солдат”.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *