By 
Коли я був підлітком, то, як і більшість моїх однолітків, цікавився радянськими фільмами та книжками про Другу світову війну, яку в цих творах називали виключно Великою Вітчизняною. Ми, зрозуміло, захоплювалися мужністю “наших” і сповнювалися праведного гніву до “чужих”. Особливо коли читали чи дивилися, як “фашисти” (саме цим терміном переважно означали німецьких нацистів) знущаються з цивільного населення окупованих територій. Дивним, але, мабуть, закономірним чином після повномасштабного вторгнення російської армії в Україну у мене виникло чимало асоціацій і паралелей із тією страшною війною, яка закінчилася 77 років тому і, здавалося б, ніколи не мала знову прийти на наші терени.
Тож у медіа та приватному спілкуванні раз у раз вживаються старі терміни й поняття, щоправда, уже трансформовані відповідно до сьогодення. Політику Путіна порівнюють із вчинками Гітлера, безумну й часто абсурдну російську пропаганду – з роботою міністерства Геббельса, російських солдатів називають “рашистами”. Також у медіа активно вживається ще одне слово, добре знане з дитячих років, – “трофеї”.
Тоді, у радянські часи, для нас, хлопчаків, слово “трофей” мало якесь ледь не магічне значення. Ішлося про те, як “наш” у чесному бою переміг злого, озброєного до зубів і надзвичайно підступного ворога-фашиста й цілком законно забрав його зброю чи якесь інше військове спорядження.
Трофей із грецької – це справді пам’ятка про перемогу, свідчення звитяги, хоробрості, сили, ба більше – подвигу. Зараз у новинах регулярно бачимо згадки про трофеї: про захоплену в боях із рашистами військову техніку, боєприпаси, так само чимало трофеїв залишається й після відступу ворогів. Проте в лексиці пересічного радянського громадянина це слово мало й інше значення. У домівках багатьох ветеранів Другої світової, які брали участь у бойових діях на теренах Європи, можна було побачити інші “трофеї”: меблі, старовинне піаніно, посуд, столові набори, килими тощо. Тобто речі і предмети, які аж ніяк не були зброєю чи військовим спорядженням. І, звичайно, здобуто їх було не на полі бою. Поза тим, нові власники гордо називали ці речі “трофеями”, для них вони справді певною мірою були пам’яткою перемоги.
Пригадую, що ці предмети чи відверто побутові дрібнички часом таки викликали занепокоєння. Дискомфортне відчуття від того, що вони містили в собі спогади про їхніх попередніх власників, і за цим з’являлися незручні запитання щодо того, як це все було здобуто.
Ось пам’ять підкидає ще один спогад, рядки з відомої колись пісні Володимира Висоцького:
У тети Зины кофточка с драконами, да змеями –
То у Попова Вовчика отец пришел с трофеями.
Трофейная Япония, трофейная Германия:
Пришла страна Лимония – сплошная чемодания.
Такі самі запитання виникали після візиту до сусіда-ветерана, інтелігентної людини й затятого бібліофіла, який схвалював мою любов до читання й навіть кілька разів запрошував узяти щось почитати з власного зібрання. Його бібліотека вражала, у ній були переважно дореволюційні видання. Але в пам’ять врізалася його репліка, коли він із гордістю продемонстрував мені якесь рідкісне видання: “Цю книжку я взяв в одному з монастирів на Волині”. У дворі ходили чутки, що старий інтелігент-ветеран у роки війни служив чи то в СМЕРШі, чи то в якихось інших “органах”.
А ще з’являлися запитання до “трофейних фільмів”, про які я чув із розповідей батьків. Після закінчення війни “трофейні фільми” регулярно і з великим успіхом демонстрували в кінотеатрах. Деякі з них, про які із захопленням відгукувалися батьки, вдалося й самому подивитися наприкінці 1970-х і в середині 1980-х. У кінотеатрах ці стрічки рекламувалися як “з колекції Держфільмофонду СРСР”. Дещо дивував факт, що багато з них були американського виробництва 1930-х. Якось не дуже узгоджувалося, бо США були нашим союзником у роки війни, членом антигітлерівської коаліції. Так до чого тут “трофеї”?
Пропаганда й мистецтво, зокрема література, творили світлий образ радянського солдата-визволителя. Його не мали затьмарювати сумнівні нюанси, адже “переможців не судять”. Справжні учасники бойових дій про війну розповідали небагато й не дуже охоче, а з роками тих, хто міг розкрити незручну правду, ставало щораз менше.
Лише в останнє десятиліття таки почали оприлюднюватися невідомі раніше спогади й факти, які аж ніяк не могли з’явитися в радянські часи. Такі матеріали неодмінно викликали напади ненависті в нас, а особливо в сусідній РФ, де міф “великої перемоги” є, без перебільшення, сакральним.
Переглянути цей міф спонукає й нинішня війна на нашій землі, під час якої стало відомо про безліч випадків мародерства з боку російської армії. Деякі з них навіть доволі кумедні, як-от історія про вбитого російського солдата, який витяг із бронежилета металеву пластину й замість неї запхав туди вкрадений ноутбук, бо, мабуть, жадоба наживи взяла гору над почуттям безпеки. Вистачає “сюжетів” про вкрадені пральні машини, іншу побутову техніку, унітази, велосипеди, килими чи навіть спідню білизну. Завдяки сучасним технологіям у мережі миттєво з’являються все нові й нові факти, як, наприклад, відео з пошти білоруського міста Мозир, де виведені з території України російські солдати масово намагалися відправити награбоване додому. У перехоплених СБУ розмовах окупантів із рідними росіяни хваляться здобиччю, а на іншому кінці дроту їм навіть “роблять замовлення”, що бажано привезти з України.
Судячи з розповідей тих, хто пережив окупацію, ніхто з російських командирів не прагнув зупинити мародерство, навпаки – вони спонукали до бешкету та крадіжок.
Деякі окупанти навіть намагаються якось “ідеологічно” обґрунтувати свої дії, й ось знову звучить знайоме слово. Один із російських військовослужбовців відкидає закиди про грабунок і заявляє на своїй сторінці в соцмережі, що речі, які солдати забирають з українських домівок, не варто вважати вкраденими, бо у воєнний час це “трофеї”.
Ще одна асоціація з подіями Другої світової: на дійсно трофейній чи знищеній російській техніці часто трапляються зображення червоної зірки – апеляція до традицій радянської армії та “великої перемоги”, як і гасла на кшталт “Можемо повторити”.
Звичайно, не варто вважати нацистів у Другій світовій ангелами, вони також грабували й вивозили цінності. Але напередодні 9 травня, мабуть, маємо визнати, що в перемоги над нацизмом був інший, темний бік. Настав час прийняти незручну й неприємну правду.
Той, здавалося б, героїчний термін “трофеї”, вживаний щодо різноманітних предметів побуту і здобутий після перемоги в Другій світовій, – теж результат мародерства, тобто грабунку цивільних осель радянською армією.
Цьогоріч одне з головних радянських свят в Україні сприйматиметься геть по-іншому. Далебі, ми вже не зможемо відзначати його синхронно з Росією. Жорстко, проте влучно з цього приводу пожартував опозиційний російський журналіст Олександр Невзоров: “Цього року на святковому параді на Червоній площі в Москві мають пройти урочисті колони з украдених в Україні пральних машин, пилотягів, унітазів та іншої побутової техніки”. А ще, очевидно, вивезені з Херсонщини комбайни та інший сільськогосподарський реманент, а особливо “почесне” місце в параді мають зайняти вантажівки, заповнені вкраденим в Україні зерном.
