Втома від «біженців»

Втома від «біженців»

Внутрішньо переміщені особи (ВПО) або ж вимушені переселенці, популярно звані «біженцями», з’явилися вже, мабуть, у всіх областях України, в усіх містах, в значній частині містечок та сіл. Для більшості з них – це нове явище дійсності, з яким не всі вміють однаково давати собі раду. Не секрет, що наша країна не була готовою до повномасштабної війни і, зрозуміло, що не мала плану, як впоратись із мільйонними потоками ВПО. Тому зараз часто трапляється так, що ця неготовність усім – і державі, і місцевому населенню і самим біженцям – «вилазить боком». І ситуація ця радше погіршується, ніж нормалізується.

В мене за вікном з іншого боку вулиці живуть вимушені переселенці – жінки і мужчини, діти і літні особи. Вони сплять на двоповерхових ліжках в два ряди у нежитловому приміщенні, майже весь день проводять на вулиці коло будинку: спілкуються і розмовляють по телефону, мужчини порпаються у своїх автомобілях, діти граються, іноді верещать, як то діти. До 24 лютого це була тиха і спокійна вуличка. Тепер вже ні і мені це не подобається. Не тільки тому, що нові сусіди говорять і поводяться інакше, що я не можу до них звикнути, відчуваю, що вони мені чужі. Вони разом з сиренами повітряної тривога – це постійне нагадування про війну, страждання і розруху. При цьому я розумію, що відбувається, тому терпляче переношу їхню присутність, навіть по-людськи їм співчуваю, але все-одно не можу дочекатись, щоб вони поїхали звідси. І ніякі присоромлювання – мої власні чи, імовірно, ваші – тут не допоможуть. Бо справа не тільки в мені і навіть зовсім не в мені.

Днями довелося побувати на кількаденному заході, участь в якому брали представники громад з 16 областей України. Зустріч була присвячена вивченню проблем і можливостей розвитку територіальних громад, але без теми волонтерства та біженців й там не обійшлось. Представники всіх присутніх там регіонів поділилися своїм досвідом з вимушеними переселенцями.

Першою почутою там «сенсацією» була розповідь з Дніпропетровщини про біженців зі сходу, котрим місцеві люди віддали свій дім для триденного проживання, носили безплатно борщі і вареники, а ті, виїхавши потайки, повідкривали в хаті газ і залишили на столі записку, типу – ми все втратили, втрачайте і ви. Потім точно таку ж історію розповіла учасниця з Вінничини. Раніше мені цю «страшилку» доводилось чути від мешканок Львівської області. Тому думаю, що це популярний фейк. До того ж, логічно мислячи, ставлю собі запитання, для кого мала б бути записка на столі, якщо б будинок мав вилетіти в повітря від найменшої іскри, наприклад, з електричного дзвінка?

Всіх дуже розвеселила історія зі Львова – про 84-річну галичанку, котра «пройшла через табори», тепер плела разом з іншими маскувальні сітки для війська і в якусь мить «за запахом визначила москальку», особу вороже налаштовану. Ситуацію спочатку сприймали як анекдотичну, але коли цією особою зацікавились з СБУ, то – за словами оповідачки – справді виявили етнічну білоруску, замасковану учасницю російської ДРГ.

Розповіді учасника з підконтрольних Україні районів Донеччини зовсім не були веселими. Там тимчасові переселенці – це найближчі сусіди, відразу з-за лінії фронту. Деякі з них вголос критикували українські продуктові набори, бо росіяни роздавали начебто кращі, інші поверталися до захоплених російською армією міст чи сіл, бо – «там уже наші і там уже не бомблять». Волонтера з Запоріжчини теж «дістали» біженці, котрі вимагали тільки запаковані коробки з продуктовими наборами, бо вважали, що розпаковані – розкрадені волонтерами, хоч там був список продуктів, затверджений відомою благодійною організацією.

На Кропивниччині людей дратує, що біженцям держава виплачує гроші і ще й благодійники дають «чудові» продуктові набори – «у нас навіть наші люди так харашо не живуть», начебто, бідкаються місцеві мешканці, проминаючи той факт, що вимушені переселенці все ж ночують не вдома, а по шкільних спортзалах, і не мають роботи чи інших джерел доходів, окрім підтримки держави та доброчинців.

Інші нарікали, що біженці цілими днями нічого не роблять, не шукають собі заняття, навіть прибирати за собою не хочуть, бо вважають, що це мають робити «штатні прибиральники» закладу, де їм надали тимчасове житло, чи просто територіальної громади. Коли ж хтось із них приходить в місцеву крамницю по горілку, жінки, що стоять там за хлібом або цукром, висловлюють своє обурення вголос – «ці бугаї вештаються тут без діла, а наші мужчини воюють».

Стриманіші учасники заходу звертали увагу на більш універсальні проблеми. Наприклад на те, що через витрати на допомогу біженцям з місцевих бюджетів територіальні громади не мають можливості розвиватись чи інвестувати. Інше – це питання робочих місць. Може трапитись так, що коли повернуться наші люди з армії чи з закордону, то виявиться, що їхні місця вже зайняті підприємливими біженцями.

Звичайно ж, були розповіді і про активних та відповідальних переселенців, хороших спеціалістів, але це радше як виняток – більшість таки сприймаються як «ждуни», котрі чекають щоб усе завершилось і держава забезпечила їм нормальне життя. Наслухавшись всього цього мені стало з одного боку легше, з іншого ще гірше. Як особа я відчув полегшення, бо зрозумів, що багато людей з різних регіонів теж чекають, коли біженці покинуть їхні міста, села, вулиці. Як громадянинові України проблема з біженцями постала переді мною в значно темніших барвах, ніж я собі уявляв.

Не видно, аби держава мала якусь ідею щодо вирішення цієї проблеми, а в суспільстві від неї наростає очевидна втома і роздратування. Якщо у нас так, то що вже казати про європейців? Гадаю, ближче до зими потягнуться верениці наших поверненців із західного напрямку, що ще більше напружить атмосферу. Як ми з цим справимося, я не знаю. Та найгірше, що ні держава, ні місцева влада, громади і волонтери теж, мабуть, не надто собі уявляють, як розрядити цю «міну сповільненої дії».

Пов'язані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Оптимізм глибокого тилу Після війни не програти б миру