Втома від Полігону

Втома від Полігону

Напевно, усі знають, що у наш часте, що ми звикли називати “політикою”,має кілька рівнів. Принаймні два з них відкриті для спостереження через ЗМІ, соціальні мережі, чутки й тому подібне.Найнижчий з них, де живуть “маленькі люди”(на чверть зомбі), які звикли до того, що за них хтось вирішує,й не дуже цим заморочуються, технологи називають Полігоном. 

Маючи певні “допуски”, можна спостерігати вищий рівень, на якому формуються “великі потоки”– інформаційні, фінансові, настроєві, трендові. На цьому рівні оперують ті, хто має справу з “новими” грошима (в еквівалентах до кількох сотень мільйонів доларів) та довгостроковими технологіями контролю і впливу (“м’якою силою”). Цей рівень називають по-різному: іноді Поверхом, іноді Клубом, але є й інші назви. 

Зрозуміло, що, на відміну від Полігону, Клуб закритий від профанської цікавості людей з вулиці. Але не настільки закритий, щоб інформація звідти не просочувалася до ЗМІ, телеграм-каналів та тих численних (направду численних, без перебільшення) інтелектуалів та митців, яких залучають до систем НЛ-програмування соціального середовища. Вона, ця інформація, й просочується. Іноді з нею граються, як Сурков у своїй новелістиці, іноді вона лягає у фундамент сенсаційної публіцистики.

Проте на рівні Клубу ігри з інформацією й закінчуються. Вже на третьому рівні – назвемо його Пірамідою – вся внутрішня кухня надійно захищена. Витоки звідти бувають хіба раз на десятиліття, а ті, хто до них спричинився, зникають з поля зору. І не те, щоб їх негайно страчували, але… Вони просто потім дуже шкодують і намагаються ніколи більше не робити таких дурниць.

Що й казати про ті два рівні, які вищі (а, може, глибші – як кому подобається) за Піраміду. До Клубу звідти долітають хіба що – гм! – системоутворюючі директиви. Побажання, які Піраміда оформлює у концепції та стратегії, які стають ядром тих програм, що напрацьовує Клуб і спускає униз, для випробовування на Полігоні.

Так ось, знаючі люди стверджують, що десь на верхах (у глибинах) визріла фатальна втома від того, що в останні роки діється на Полігоні. Що там бажають спростити гру.

Причина цього полягає в тому, що реальні процеси йдуть не туди, куди їх спрямували років 300 тому. Ще у 90-х все наче було добре, та відтоді відбулися принаймні чотири непередбачувані системні збої (“чорні лебеді”, а я б сказав, “лебеді бурячкового кольору”), які вплинули на глобальний вектор розвитку. Ну чисто як у романі “Фонд”Азімова.

Ще у 80-х аналітики прогнозували, що “епоха номад”призведе до руйнування не лише “берлінськихстін”, успадкованих від тупикових десятиліть Модерну, а й стін, в яких замуроване зло. Не дарма образ зруйнованої захисної стіни виник у популярних серіалах. Приклад самопроголошеного ультраконсервативного Халіфату 2014-2019 рр. довів, що будь-якої миті на Полігоні може виникнути реплікантна антисистема, яку не зупиняють ані культурні, ані цивілізаційні коди; яку не зупинить жодна програма Клубу й жодна стратегія Піраміди; яку можна зупинити лише грубою силою. Тобто так, як зупиняли зло в часи фараонів.

Це, загалом, ставить жирний хрест на всій методології “м’якої сили”, на всій тій технократичній системі з гуманістичною оболонкою, яку ретельно вибудовували як ефективний замінник релігійних доктрин Середньовіччя. Тобто трильйони доларів та кілька століть пішли котам під хвости.

Можемо припустити, що на вищих рівнях запитали себе: “Чи можна це виправити?”А відтак: “А чи не дешевше буде почати все з нуля?”Й третє питання: “Де розташований той «нуль»?”

Коли ми розглядаємо всі судоми сучасного системного мислення, маємо тримати в полі уваги ці три питання. Бо ще 20 років тому про це ніхто не запитував. Усі вірили в те, що “парадигма прогресу” добре відпрацьовує вкладені в неї гроші, що на Полігоні всі більш-менш солідарно крокують в напрямі цього “прогресу”, Клуб успішно вибудовує кіношні та ігрові візії світлого майбутнього, а Піраміда поволі впроваджує в дію стратегію “модульного людства”, яке радісно й віддано обслуговує примхи та фантазії п’яти сотень анонімних виродків.

Що змінилося за два десятиліття? На перший погляд – майже нічого. Хто дивився ширше, бачив, як деградують елітні практики мислення та вищі форми креативності, як сходить на повне лайно філософія, як ходить безглуздим колом повторень та цитат мистецтво, як відверті ідіоти та аферисти все частіше й частіше стають героями і пророками Полігону, як вироджується Клуб, де на місце мислителів приходять стейкхолдери з набором вмінь замість знань. А дехто знав й про те, що відбувається з Пірамідою, яка заблукала між трьох дерев, бо від надмірної ситості рано чи пізно засинає уява.

Але з Клубом і Пірамідою простіше. Це рівні інструментальні. Полігон занадто громіздкий (просто колосальний), щоби з ним можна було вчинити за принципом “театр закритий, ляльки – до скрині”. І навіть якщо на вищих рівнях домовляться про те, де розташований “нуль”і з якого акту п’єси починати сценарій “чистого листа”, це не дасть відповіді на четверте питання: “А як це зробити?”

Ну, припустимо, що на верхніх рівнях погодилися віднести на смітник Постмодерн й повернутися до “великого сценарію”Модерну. Припустимо. Хто саме регулюватиме повернення глобального суспільства до стрижневих ієрархічних моделей, зокрема – до ієрархічної моделі “трьох світів”? Недороблений світовий уряд? Учасники договорняку під назвою “G20”?І чим регулюватиме? Відповідь: “Потрібна штучна глобальна криза, а після неї – два-три десятиліття кропіткої праці Піраміди і Клубу, плюс нові трильйони доларів”.

І що воно дасть? Світ “директивної версії” Гіпермодерну, розділений між п’ятьма або ж сімома центрами, які володітимуть технологіями штучного інтелекту. Центрами, що візьмуть на себе функції світової жандармерії Полігону та роль провідників ретроградної стратегії Піраміди.

Так це ж не вихід, адже “директивна версія”потребує цілої армії компетентних управлінців, які мислять категоріями ієрархічного світу. Такої навіть у Китаї немає. А ще “директивна версія”вимагає глобальної травми. І хто гарантуватиме, що нанесення Полігону такої травми буде проходити під солідарним та відповідальним контролем усіх гравців?

Гарантії вимагають довіри. Довіра будується відмовою від кланового егоїзму. А такої відмови не передбачається у світі, де ієрархія цінностей розмита до самого фундаменту. 

Є лише втома від Полігону і порожнеча на вищих рівнях. На берегах Манасаровару можуть підтвердити.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


“Свідки Гагаріна”. Принагідна феноменологія Без честі Печать вічного спротиву і трансформація демократії