Втомлені майбутнім

Втомлені майбутнім
30 років державної незалежності України – цифра ні мала, ні велика. Ніяка. Тому й настрої в українців здебільшого такі собі. Ну вихідний, ну військовий парад, ну народні гуляння і святкові концерти. То й що з того? Щороку приблизно те саме: “відгуляли” – і знову занурилися в неспроможність, нестабільність, невідомість. А що далі? До ювілею, мабуть, з’явиться низка публікацій чи публічних виступів якихось знаменитостей, але всі вони, без сумніву, стосуватимуться “славного минулого” й “щораз кращого сьогодення”. А про “завтра”? Не про те найближче майбутнє, про яке йдеться в сумнівних статистиках, брехливих звітах, шахрайських політичних програмах, нереальних галузевих планах тощо. А про те всесвітнє “завтра”, коли Україна опиниться у ситуації глобальних змін – багатополярного світового ладу й боротьби за основні ресурси, домінації штучного інтелекту й руйнівних наслідків кліматичних змін. Найімовірніше, не буде в нас ні такої публікації, ні такого виступу. Не було три десятиліття, то звідки їм узятися тепер? Українці так далеко не заглядають.

У такі ж липневі дні тридцять років тому майже ніхто в УРСР не знав, що за лічені тижні буде проголошено державну незалежність України. Поголовна більшість українсько-радянських громадян навіть не розглядала такої можливості. Тому, зрозуміло, майже ніхто й не задумувався над її майбутнім.

Самого ж невідомого майбутнього здебільшого боялися – що ж буде, коли розвалиться найбільша й найсильніша держава світу, гарант безпеки й щастя робітників і селян? Хто володітиме заводами й фабриками? Хто платитиме пенсії? Хто утримуватиме армію? Хто фінансуватиме науку, освіту, охорону здоров’я? Чи не почнеться внаслідок цього третя світова?!

Однак великого нещастя не сталось. А сталась Україна. Тепер вона, як і інші уламки СРСР, сама мала опікуватися своїм майбутнім щастям чи нещастям. Народ України мав собі обрати провідників, які повели б його до щасливого майбутнього, якнайдалі від щасливого минулого. Кандидатів на роль “провідників” довго шукати не довелось, хоч вибір був: старі комуністичні еліти, старі-нові “перефарбовані” комуністичні еліти й нові “синьо-жовті” антикомуністичні еліти. У всіх них була одна спільна риса: жодна з цих груп не мала чітко сформульованого бачення майбутнього розвитку нової держави. Візії куди, яким шляхом і з якою метою має рухатись Україна, обґрунтованої на основі аналізу фактів, цифр, внутрішніх суспільних тенденцій і світових геополітичних процесів. Не було ні спеціалістів, ні навичок.

Тому в калейдоскопі політичних опцій української влади пересічному українцеві замість бачення реальної перспективи пропонувалися фантазії про майбуття. Тут чергувалися то старі мантри про “навіки разом” і “наймогутніший у Європі науково-технічний потенціал”, то конспірологічні версії з циклу “Захід нам допоможе”, то одвічні заблуди про “житницю Європи” й унікальний “третій шлях”. Та всі вони розбивалися об дійсність. Москва готова нас задушити в “братських обіймах”, аби лиш ми залишилися “навіки разом”. Рівень життя наповнювачів “житниці” опустився до найнижчого показника на континенті, через що кілька мільйонів українців вирішили інтегруватися в різні країнисвіту в індивідуальному порядку. “Захід” виявився несподівано складним поняттям: Європа нас не хоче, НАТО хоче, але не може, Америка хоче й може нам допомогти, але коштом ЄС і НАТО. Коло майбутніх перспектив замкнулося. Але ще ні – тепер у деяких представників українських еліт є чергова фантазія: будемо дружити з Китаєм та Індією. Але й тут не все гаразд, бо доведеться вибирати: або з Китаєм, або з Індією.

Ну гаразд – що це я все про еліти, а український народ що ж на це? Пересічний українець – це, як ми добре знаємо, особливий тип мояхатаскрайнюка: трохи боягузливий, трохи брехливий, трохи заздрісний, схильний до підлості й часом до злодійства. З такими рисами, ясна річ, не створиш спільноту, а без спільноти не може бути й бачення спільного майбутнього. Тільки власного, індивідуального.

Ну а що ж таке індивідуальне майбутнє? Спочатку гроші, хата, машина, діти; потім диплом про освіту для дітей, пишне весілля для доньок на заздрість знайомим, ганебна втеча синів від армії; далі продаж виборчого голосу, купівля “хлібної посади”, а також різних липових нагород і відзнак, щоб пенсія була вищою, ніж в інших.

Усе це зрозуміло – це людське, аж “надто людське”, як писав Ніцше. Однак тут немає місця для бачення спільного майбутнього, яке стосується села, міста, країни, континенту. Таким людям аби заробітки – і байдуже до кліматичних змін; аби насолоджуватися – і байдуже до забруднення планети; аби відгородитися від інших – і байдуже до чергових хвиль нелегальних мігрантів; аби невпинно накопичувати для себе і своїх нащадків – і байдуже до тектонічних змін у світовому ладі. “Наша хата скраю”.

А тоді в одну, як завжди, несподівану мить приходить воно – майбутнє: ігнороване, непрогнозоване, непередбачуване. Від аномальної спеки й висихання водойм найбільшою цінністю стане питна вода, якою особливо не запасешся; небачене ніколи торнадо забере з вітром хату й машину; глобальні спекулянти перетворять заощадження на сміття; а озброєні “зелені чоловічки”, які несподівано з’являться на порозі, ввічливо порадять усі посадові посвідчення, липові дипломи й довідки засунути собі в одне делікатне місце.

Так уже ж було не раз. Коли падали з гуркотом імперії, коли під військові марші приходили й відходили німці, коли під уркаганську “Мурку” розтягували “нєрушимий” Радянський Союз. Невже це нічого не навчило українців? Щоправда, у ті часи українці й не мали своєї повноцінної суб’єктності, тобто мали обмежені можливості щось реалізовувати, але ж думати і прогнозувати можна було завжди. Щоб на момент імовірного здобуття незалежності була вже готовою концепція розвитку народу чи держави. “Безпредметне” думання втомлює, особливо тих людей, які звикли, що про їхнє віддалене майбутнє замислюється хтось інший, бо вони здатні думати тільки про “завтрашній день”. Дослівно – завтрашній.

Прогнозування майбутнього, конструювання візій, інтерпретація ідей належать значною мірою до сфери абстракцій. Щоб цим займатися, потрібно дивитися далеко поза свої індивідуальні межі; довіряти інтуїції більше, ніж правилам і законам; не обмежувати своїх прагнень можливим і досяжним.

От у цьому й наша проблема. Як сказав один публіцист, українці не розуміють вартості абстрактних цінностей. Тому й не вміють творити власних візій майбутнього, а ще більше – не хочуть. Так уже звикли: нашим майбутнім завжди розпоряджається хтось інший. То навіщо ж нам тратити сили? Так, думати про те, що може бути, як може бути і як на це можна було б вплинути – це втомливе заняття. Зокрема тому, що тільки згодом можна буде переконатися, чи ми правильно думали і прогнозували.

Але майбутнє обов’язково настане, от тільки до нас воно приходитиме в тій формі, якої йому надаватимуть інші. Принаймні поки ми не навчимося формувати свого майбутнього самі. За три десятиліття незалежності так і не навчились.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Зіпсована реальність День Обслуги