By 
На свята в багатьох, напевно, виникне бажання подивитись якийсь веселий, як люблять казати, “душевний” фільм. Звісно, можна вкотре переглянути щось із різдвяно-новорічної класики, але завжди хочеться чогось нового.
Минулого року вийшла французька стрічка “Видалити історію” Бенуа Делепіна та Гюстава де Кервена. Варто одразу попередити, що це аж ніяк не різдвяно-новорічна картина, а артхаусна комедія абсурду, а точніше – парадоксу, хоч найперше – смішна фантазія авторів на тему діджиталізації сучасного життя. Глядачі, знайомі із попередніми стрічками режисерського тандему: “Луїза-Мішель” (2008), “Останній мамонт Франції” (2010), “Красивий бізнес” (2018), точно не будуть розчаровані.
Фільм “Видалити історію” демонструвався на Берлінале 2020, мав неабиякий резонанс у фестивальної публіки та кінокритиків і навіть здобув одну із головних нагород – “Срібного Ведмедя”.
Назва стрічки (в оригіналі – “Effacer l’historique”, тобто “Чиста історія”) – це своєрідний натяк на історію переглядів у браузері комп’ютера чи якогось іншого пристрою.
Парадокс сюжету промовисто зчитується в образах головних героїв. Їх троє, що одразу нагадує про класичну традицію, наприклад – три мушкетери. Щоправда, навіть слово “герої” сприймається з іронією. Персонажі стрічки – Марі, Бертран та Крістіна – це середньостатистичні громадяни, а до того відверті невдахи, чи то пак сучасною мовою – справжнісінькі “лузери”.
Марі розлучилися із чоловіком. Вона мешкає окремо від нього та сина, який обрав жити із батьком. Жінка ніколи не працювала, тож зараз у неї фінансові проблеми. До того ж вона зловживає алкоголем аж до межі, коли здатна на випадкові інтимні зв’язки. Єдине, чим жінка пишається, – це своїм вірусним відео, яке набрало сотні мільйонів лайків.
Бертран має невелику крамницю, але вона на межі банкрутства. Він намагається знайти вихід із становища, а також веде безуспішну боротьбу із Facebook, аби видалити відео булінгу його доньки жорстокими однокласницями. Єдиною втіхою для Бертрана є тривалі та, очевидно, витратні телефонні розмови із дівчиною з надзвичайно приємним голосом, яка працює в кол-центрі на далекому Маврикії.
Крістіна втратила доволі пристойну роботу на атомній станції, бо в неї щось на кшталт наркотичної залежності, тільки не від речовин, а від серіалів. Захопившись переглядом телефільмів, вона припустилася низки серйозних помилок, тож її звільнили. Тепер вона змушена працювати водієм у службі таксі та відчайдушно боротися за рейтинг своїх послуг.
Усіх трьох, крім матеріальної скрути та того факту, що вони є сусідами в невеликому таунхаусі, об’єднує залежність від ґаджетів та інтернету. Вони є жертвами реклами, що пропонує широкий асортимент доволі привабливих речей. Та попри здобутки технологічного процесу і цивілізації, вони знервовані, періодично зриваються на радикальні дії та наче постійно ведуть якусь виснажливу боротьбу із “невидимим” супротивником, який перебуває “десь там далеко”, на іншому краї мережі. Вони не випускають своїх смартфонів із рук, постійно намагаються із кимось зв’язатися і марно сподіваються добитися правди та якось впорядкувати своє життя.
Зрештою, заручниками інтернету та девайсів, що спонукають до споживацтва, є всі без винятку персонажі стрічки, навіть епізодичні. Усі вони багато часу проводять, вдивляючись в екрани смартфонів, намагаючись вирішити якісь начебто нагальні життєві питання. Попри те, що дія фільму відбувається за кордоном, це доволі знайома і для наших теренів картина.
Як і в багатьох класичних творах, після низки невдач усі твоє вирушають у мандри, аби нарешті перемогти. Доволі іронічна деталь – їх надихають нещодавні політичні події. Вони співають одну з пісень руху “жовтих жилетів”, пригадуючи час, коли відчували себе борцями, залученими до великої справи, а отже – потрібними і щасливими.
На героїв стрічки “Видалити історію” чекають справді кумедні і несподівані пригоди та випробування. Низка епізодів відверто сатирична щодо сучасного соціального устрою та порядків. Дехто з кінокритиків навіть вважає фільм “постмарксистським”. Проте у мене така дефініція викликає посмішку, адже стрічка показує хіба певну моду на демонстрацію лівих переконань, що є маркером нинішніх часів. На мою думку, “Видалити історію” відповідає вже усталеній традиції екранних розповідей про “маленьку людину”. Ця тема є однією з чільних ще з періоду німого кіно (згадаємо хоча б стрічки Чарлі Чапліна).
“Видалити історію” також не є першою стрічкою про загрози діджиталізації чи про проблеми, які несе людству надмірно швидкий технічний прогрес. Проте картина змальовує ці теми саме у жанрі сатиричної комедії з елементами абсурду. Хіба ж віра у те, що нам повсякчас підкидає реклама, яка плекає бездумне споживацтво, не є абсурдом?
Забігаючи наперед, повідомлю: глядачі, які люблять хеппі-енди, таки отримають бажане, проте у несподіваній формі, що відповідає жанру стрічки. Герої “Видаленої історії” не стануть переможцями як у бойовику чи добрій казці. Проте Марі, Бертран та Крістіна усвідомлять прості речі: немає сенсу ганятися за ілюзіями, варто просто приділяти більше уваги своїм рідним та друзям; спілкування між людьми завжди буде важливішим та ціннішим за будь-які “заманухи”, які вам пропонує мережа.
Отже, на будь-яку нову пропозицію, чергове запитання від якогось привабливого ресурсу “так чи ні”, не треба за звичкою тиснути “так”. Можливо, варто обрати інший варіант відповіді чи хоча б добре подумати, перш ніж натиснути кнопку.
У фіналі стрічки персонажі чи не вперше посміхаються, і колишні лузери справді стають героями. Нам, глядачам, ці усмішки щонайменше додають надії, що ми таки здатні усвідомити, що часом не варто поспішати, хоч усе довкола нас цього начебто вимагає.
Тож маємо направду душевний і добрий фінал парадоксальної комедії, який водночас і є тим нескладним рецептом, доброю порадою, як досягти спокою, гармонії та щастя в цьому, здавалося б, непростому, технологічному світі. Для того, щоб досягти цього, щонайменше треба хоч іноді виходити із мережі.
