Вихід України з російської рубльової зони у 1918-1919 рр.

Вихід України з російської рубльової зони у 1918-1919 рр.
Після проголошення самостійності УНР у 1918 р. і вигнання більшовицьких окупантів перед урядом Центральної Ради постало питання відновлення соціально-політичної стабільності країни, ліквідації господарської розрухи, відновлення ладу у грошовій сфері тощо.

Важливим аспектом фінансового стану в Україні на той час були російські рублі, які вільно поступали в грошовий обіг і були законним платіжним засобом на наших теренах. Українська фінансова система перебувала у повному безладі, до чого безпосередньо долучились рублі: їхня вартість прирівнювалась до карбованця, попри стрімке й стабільне падіння цінності.

Світова війна розхитала фінансову систему Росії практично до підвалин, а революції 1917 р. довершили її руйнування. Так маса російських кредитових білетів у обігу з 1 січня 1917 р. до 1 січня 1918 р. зросла з 9,1 млрд до 25,46 млрд рублів. Тобто девальвація рубля відбувалася щоденно. Загальноросійські державні борги за час війни зросли з 8,85 млрд (1913 р.) до 27 млрд (на кінець грудня 1917 р.), а нічим не забезпечених російських паперових грошей випустили майже 12 млрд. Наприкінці грудня 1917 р. рубль оцінювався у 15 коп. відповідно до золотого запасу Держбанку Росії, і лише у 7 коп. золотом відносно товарного ринку. Вартість рубля стрімко падала і на європейському ринку.

Рівновартісне ж номінальне співвідношення рубля з карбованцем загрожувало падінням української грошової одиниці у гіперінфляційну прірву. Вже наприкінці 1917 р. А. Вольський і М. Кривецький у доповіді уряду УНР “Про фінансово-економічні перспективи Української Республіки” намагались переконати можновладців у необхідності відмежувати Україну від впливу російських грошей, та марно.

Тим часом більшовики активізували через політику “дешевих” грошей і випуск нічим не забезпечених паперових грошових знаків у необмеженій кількості. Безперешкодно перебуваючи у обігу на українському ринку і нарощуючи свою кількість, ця грошова маса підривала вітчизняну господарську й фінансову системи та сприяла інфляційним процесам. У березні-квітні 1918 р. в Україну щодня проникало майже 15 млн рублів. Водночас лише за рік, з 1917 по 1918 рр., вартість одного рубля збільшилася з 2,93 до 20,46 одиниць.

Більшовики вірили, що грошове господарство має бути знищене разом з буржуазним ладом у суспільстві[1], тож перед Україною постала нагальна потреба відмежуватися від загрози гіперінфляційної кризи. Вітчизняні економісти рішуче виступали за розрив української фінансової системи з рублем. Професор М. Туган-Барановський зауважував, що цього потребують “навіть не політичні, а надзвичайної ваги і принуки економічні інтереси українського народу. І стягаючись цим, зволікати, гаяти час не можна: кожен місяць утайки погіршує становище…”

14 квітня 1918 р. Центральна Рада поставила це питання на обговорення на другому засіданні спеціальної фінансово-економічної наради, проте тоді остаточного рішення щодо рубля не прийняли. У російському ж обігу з передвоєнних часів до листопада 1917 р. сума грошей збільшилася від 1,6 до 20 млрд рублів, а на кінець квітня 1918 р. їх було майже 40 млрд. Альтернативи розриву з російським рублем в України не було. Проте уряду Центральної Ради розв’язувати цю проблему не судилося. 29 квітня 1918 р. у Києві відбувся державний переворот на чолі із правими силами, внаслідок якого УНР було повалено і проголошено Українську Державу у формі Гетьманату.

10 травня 1918 р. гетьманський міністр фінансів А. К. Ржепецький заявив, що створити добробут в Україні можливо тільки відокремившись від Росії, при цьому він вказав на потребу у власній грошовій системі. Прощання з російською валютою нова консервативна влада планувала поступове і планомірне. Готуючись до антиросійської валютної реформи, уряд Ф. А. Лизогуба доручив кредитовій канцелярії Міністерства фінансів підрахувати приблизну загальну кількість рубльової грошової маси в Україні. Станом на червень 1918 р. на українському ринку в обігу було 10 млрд 447 млн рублів.

Павло Скоропадський згадував, що попри бажання якомога швидше відмовитися від рублів, все ж необхідно було заздалегідь накопичити майже мільярда українських грошей, щоб безперешкодно реалізувати обмін. Операцію планували на липень, і до цього терміну міністру фінансів А. Ржепецькому слід було підготувати міністерські структури для проведення грошової реформи і створення національної фінансової системи: підібрати працездатний склад урядовців та дієздатний відомчий апарат, створити Державний банк і відновити діяльність його контор та відділів, підготувати до емісії достатню кількість національної валюти. З травня по серпень 1918 р. в Україні практично було закладено функціональну, апаратну, кадрову, побутову й адміністративну базу для подальшого налаштування органів фінансового управління країною, що давало можливість уже в серпні приступити до їх розбудови та перших заходів у рамках фінансової реформи.

Тим часом улітку 1918 р. у періодичних виданнях з’явилися публікації з вимогами позбавлення національних фінансів від негативного впливу російського рубля. Такі пропозиції висували представники найрізноманітніших верств суспільства. Питання самостійності українського фінансового господарства підняли і на з’їзді Союзу промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства України (Протофісу), який відбувся у травні 1918 р. в Києві. Та промисловці, банкіри, торговці та наукові мужі, які співчували поглядам діячів Протофісу, не виявили якоїсь конкретної позиції стосовно проблеми рубля на українському просторі, обмежившись лише загальними фразами.

Водночас усі усвідомлювали, що це питання термінове. Так, “Одеський листок” 30 червня 1918 р. написав: “Причиною дорожнечі та грошової спекуляції є паперовий потоп грошей. Більшовики продовжують друк грошей у всіх друкарнях Москви. Спекуляція на грошах набере ще більших розмірів, як буде вільний переїзд з Росії. Щоб запобігти повному банкрутству, уряд України мусить вжити відповідних заходів: а) не допустити напливу керенок з півночі; б) усталити курс грошей, які є у обігові”. Зі свого боку уманський часопис “Союз” зазначав, що “одним із заходів поліпшення становища є утворення на Україні своєї валюти з тим, щоб російські гроші були визнані іноземною валютою і не мали сили обов’язкового грошового знаку”. Натхненник створення власної грошової системи М. Туган-Барановський висловився, що “це повинність найперша і невідкладна українського фінансового відомства. Воно мусить, не гаючись анітрохи, взятись до реформи української грошової системи й збудувати її на нових основах, порвавши зв’язок між карбованцем і російським рублем”.

У серпні з’ясувалася і позиція великих промисловців та фінансистів, які були об’єднані у Протофісі й загалом дотримувалися проросійських, але антибільшовицьких поглядів. Зокрема у статті “До питання про Українську грошову систему” професор Я. Діманштейн зазначив: “Поява незалежної української держави зовсім не явилася результатом проникнення у широкі маси населення нової національно-державної ідеї, не явилася результатом об’єктивного історичного процесу”. Автор стверджував, що “політичне відокремлення України від Росії є результатом переходу влади в Росії до рук революційної демократії і, зокрема, до рук більшовиків”, й пропонував зберегти всеросійську грошову одиницю й рубль як основу української грошової одиниці.

Передбачаючи подальше падіння курсу рубля в Росії до нуля (на той час там друкується понад 150 млн рублів на добу) і сподіваючись зберегти його відносну вартість в Україні, Я. Діманштейн закликав боротися з більшовизмом, а отже й з більшовицькими грошовими знаками. Для цього він пропонував запровадити “власного українського рубля”, а для більшовицьких грошей встановити термін для обміну, після чого вони втрачали б право обігу. Також пропонувалось протидіяти проникненню більшовицьких рублів в Україну усіма можливими засобами та сконцентрувати торгівлю з Росією виключно в руках держави й звести її до натурального товарообміну.

За відмежування від рубля виступила і переважна більшість з’їзду кооперативних інструкторів (літо 1918 р.), підтримавши голову з’їзду професора М. Туган-Барановського. Він заявив, що теорія необхідності золотого запасу застаріла, тож розрив з російськими грошовими знаками не лише можливий, але й необхідний. З переконливою доповіддю про потребу унезалежнення української валюти від рубля виступив Л. Бобир-Бухановський. Як результат, з’їзд просив Управу Українського Центрального Кооперативного комітету (УЦКК) звернутися до уряду з меморандумом про усамостійнення української грошової одиниці.

На нараді УЦКК, яку скликав її голова Б. Мартос, крім представників провідних кооперативних установ, присутніми були й вітчизняні економісти-професори Л. Яснопольський, С. Остапенко, В. Тимошенко. Думку противників відмежування висловив Л. Яснопольський, стверджуючи, що вартість української валюти неодмінно впаде до нуля. Проте кооператори підтримали професора С. Остапенка, котрий доводив протилежне. Після наради Управа УЦКК подала урядові Гетьмана меморандум про необхідність проголошення українських грошей єдиним платіжним засобом в Україні.

Нагальну потребу змін професор М. Туган-Барановський пояснював так: “…збільшення кількости грошей за умов не збільшення кількости товарів викликає знецінення їх вартости і, відповідно, підвищення вартости товару. Перекочування цих (російських – авт.) “грошей” в Україну загрожувало підняттям у ринку країни цін і одночасно знецінення національної грошової одиниці”.

Та справа виходу України з рубльової зони виявилася не з легких і вимагала низки послідовних кроків. 27 липня 1918 р. Міністерство фінансів (за №39) випустило Обіжник в справі помішування в %% папери Української Держави всіма кредитовими установами України “відчислень, які робляться з 1/1 1918 року в свої капітали, які згідно з уставами цих кредитових установ предписувалось держати в Державних або Правительством гарантованих %% паперах, належать поміщати в %% папери Української Держави, а до часу випуска останніх на своїх біжучих рахунках в Державному або приватних банках”.

Частково перешкодити вільному й безперервному проникненню рублів мав і Закон про обмеження ввезення російських грошових знаків, затверджений Гетьманом 14 серпня 1918 р., що забороняв ввезення на терени Української Держави п’ятивідсоткових зобов’язань і білетів російської Держскарбниці сумою понад 10 тис. руб. на особу. Та якщо кордон перетинала сім’я, то її голова міг перевезти до 10 тис. рублів, а інші члени родини – не більше 2 тис. руб. на кожного. Однак загальна сума не могла перевищувати 20 тис. руб. на одну родину.

При виїзді з Росії українським громадянам дозволялося брати з собою ті ж суми, але норма на одну сім’ю становила до 100 тис. руб. При цьому родини, які ввозили великі суми, мали пред’явити посвідчення від українського консула, що ці кошти є результатом ліквідації майна даної сім’ї. Кожна окрема особа могла взяти з собою купони від відсотків російських державних паперів поточних термінів або тих, що закінчились, на не більш як 250 руб., а для сімей обмеження становило 500 руб. Якщо ж в поштових відправленнях або у осіб, що перетинали кордон, виявляли зобов’язання або білети російської Держскарбниці понад норму, то їх конфісковували до скарбового прибутку Української Держави.

Втім, цей закон не мав суттєвих результатів і, перш за все, через прозорість україно-російського кордону, недостатню чисельність і розгалуженість мережі митних та кордонних пунктів, які тільки-но почали встановлюватися, а також через непідготовленість і брак загонів кордонної охорони[2].

У жовтні-листопаді 1918 р. наближалися терміни виплат за російськими п’ятивідсотковими короткостроковими облігаціями, тож перед гетьманським урядом постало питання ставлення до цих “грошей” і сплати відсотків за ними. Ще 3 травня 1918 р. українське Міністерство фінансів видало постанову про встановлення порядку одержання авансів в рахунок відсотків за цими позиками. Згідно із нею постановам Держбанку, скарбницям і державним ощадкасам дозволялося видати “під обезпечення паперів, прийнятих іми на хоронення і по другим операціям, безпроцентові аванси в розмірі сум причитаючихся по купонам минулих строків”. Зазначена пільга поширювалася лише на ті папери, які б здавалися вищезгаданим установам не пізніше 1 листопада 1918року[3].

Такі ж “пільги” поширювалися і на папери, що до зазначеного терміну були здані до приватних закладів, однак Держбанк мав право вимагати передачу паперів на зберігання. За бажання власника повернути папери вони підлягали видачі “зо всіма бувшими при них купонами сроків після 1 вересня 1918 року, при умові уплати сум, получених як-би авансів в рахунок процентів”.

Невдовзі, 29 серпня 1918 р., в офіційному оголошенні Міністерства фінансів повідомлялося, що під дію вказаної постанови підпадають: п’ятивідсоткові зобов’язання російської Держскарбниці, які раніше приймалися нарівні з кредитовими білетами до всіх сплат з купонами не пізніше 1 вересня 1918 р.; п’ятивідсоткові внутрішні позики І і II випусків 1905 р. та III випуску 1908 р.; п’ятивідсоткові позики 1914 і 1915 рр., II внутрішня п’яти з половиною-відсоткова 1915 р., такі ж військові позики 1914, 1915 і 1916 рр. та п’ятивідсоткова “позика волі” 1917 р. Основний зміст оголошення містився в його останньому реченні –постанова від 3 травня 1918 р. “зістається в силі, але з огляду на приближення 1-го вересня 1918 року, необов’зкові до прийому в платежі, як громадянами по-меж ними, так і установами”.

Майже через місяць після виходу оголошення П. Скоропадський затвердив Закон про видачу авансів в рахунок відсотків з паперів позик, які випустив або гарантував колишній російський уряд, який і встановлював порядок їх одержання. Фактично цей закон дублював постанову Міністерства фінансів від 3 травня 1918 р., додавши лише пункт про покарання засудженням осіб, винних у поданні до Держбанку “завідомо неправдивих відомостей про відсоткові папери, які переховуються [зберігаються – авт.] в банках”. Пізніше Гетьман затвердив раніше ухвалену урядом Постанову про зміну п.3 Закону від 28 вересня 1918 р., яка надавала міністрові фінансів право продовження терміну для заяви Держбанкові вищезгаданих паперів, які комерційні банки прийняли на збереження чи для інших операцій.

Постійний непідконтрольний наплив в Україну подібних короткострокових зобов’язань російської Держскарбниці змусив уряд вдатися до заходів, що мали перешкодити збільшенню кількості п’ятивідсоткових облігацій, які оберталися як платіжний засіб за законом УНР від 4 грудня 1917 р. Уже 2 жовтня схвалено Законопроект про обов’язкове представлення в установи Державного банку 5% зобов’язань Російської Державної скарбниці для штемпелювання. За два дні проект набув силу закону. Окрім введення штемпелювання скасовувалося право таких облігацій на обіг нарівні з грошовими знаками, хоча безпосередня, чисто облігаційна, платіжна сила проштемпельованих облігацій Держави зберігалася.

Згодом закон доповнило розпорядження міністра фінансів про строк та умови представлення на штемпелювання: в тих місцевостях, де немає установ Держбанку, названі зобов’язання можуть вноситися до місцевих скарбниць, які пересилатимуть їх до належних інституцій Держбанку власним розпорядженням, а “граничним строком для представлення зобов’язань до штемповання призначається 15 листопаду 1918 року”[4]. Не подані вчасно зобов’язання не прийматимуть урядові каси й вони не будуть обов’язковими до обігу між приватними особами. Таким чином, уряд Гетьмана визнавав викуплені своїми громадянами російські облігації власними державними зобов’язаннями, але відкладав їхнє погашення на невизначений термін. Штемпелюванням було фактично здійснено реєстрацію облігацій і конкретизовано обсяг державного зобов’язання перед громадянами-ввірителями.

Наступним кроком реформи грошового обігу став Закон про надання міністрові фінансів права видавати постанови про обов’язкове пред’явлення до обміну російських кредитових білетів вартістю у 250 руб від 5 листопада 1918 р. У той час зовнішньополітична ситуація в Європі щодо України, та й у ній самій, докорінно змінилася, що надало нового натхнення і певних важелів впливу на владу “єдінонєдєлімцам”. Новий закон “…викликав бурю у всьому російському друці Києва, позаяк він з’явився в момент розгрому Німеччини, появи союзників [країни Антанти – авт.] у Румунії, успіхів добровольчої армії [генерала А.Денікіна – авт.], коли всі почали дивитися на Україну, як на П’ємонт у справі відродження Росії”, – писав Л. Нєманов.

Тиск на Гетьмана посилювався з усіх боків, зокрема й від окремих членів уряду. Незважаючи на ці обставини, 7 листопада уряд Ф. Лизогуба ухвалив внесений міністром фінансів проект Закону про обов’язкове пред’явлення до обміну російських кредитових білетів вартістю у 250 руб. З того моменту вони підлягали обміну на ті, “що мають законне ходіння на території України”. Крайній термін обміну встановлювався міністром фінансів, після чого рублі цієї вартості втрачали своє значення як валюта.

При обміні зберігалася чинність правила про обмін старих кредитових білетів на нові. Міністр фінансів також мав встановити порядок обміну, величину суми до обміну від однієї особи. Задля здійснення обміну 250-ти рубльових російських кредитових білетів міністрові фінансів було дозволено випускати кредитові білети і знаки Держскарбниці “вище встановленої законом листопада 1918 року обмежувальної суми”. Та з огляду на тогочасну ситуацію, закон цей так і не було опубліковано в пресі.

У листопаді 1918 р. також ухвалено Законопроект про надання міністру фінансів права приймати необхідні на його погляд міри до вилучення з обігу цінностей, що мають ходіння у якості грошових знаків. Цей закон став наступною ланкою закону від 4 жовтня 1918 р., які об’єднувалися у плані перетворення національної грошової системи. Як наслідок, А. Ржепецький отримав можливість заборонити обіг і вилучити з нього будь-які грошові знаки російського походження.

Також уряд прийняв Закон про припинення ходіння Російських скарбових знаків вартістю в 20 і 40 рублів [“керенок” – авт.] і Розпорядження міністра фінансів про пред’явлення до штемпелювання кредитових білетів вартістю у 1000 рублів. Скарбові знаки у 20 та 40 руб. підлягали обміну на українські грошові знаки до 31 грудня 1918 р. з утриманням збору 10% від їхньої номінальної вартості. Збір мав стягуватися і при прийнятті вказаних скарбових знаків у платежі державними касами і державними кредитовими установами. Задля забезпечення здійснення обміну передбачався випуск кредитових білетів і знаків Держскарбниці понад передбачену законом від 12 жовтня 1918 р. обмежувальну суму у 2,5 млрд карбованців.

Міністерське розпорядження про штемпелювання російських кредитових білетів вартістю в 1 тис. руб. (зразка 1917 р.) було дієвим прикладом використання А. Ржепецьким наданих йому прав. Порядок штемпелювання був схожий на правила штемпелювання п’ятивідсоткових російських облігацій, але особи, що принесли рублі до штампу за посередництва пересилки, мали отримати іменні квитанції, за якими, не пізніше ніж через два тижні з дня видачі квитанції, поверталися б проштемпельовані кредитові білети.

Кінцевим терміном для подачі 1000-рубльових грошових знаків до штемпелювання призначалося 20 грудня 1918 р., однак не заштемпельовані до 10 грудня 1918 р. білети з цього терміну переставали бути обов’язковими в платежах між приватними особами і допускалися лише до прийому Державним банком, скарбницями, державними ощадними касами, а також приватними кредитовими закладамив. Після 20 грудня непроштемпельовані кредитові білети ставали недійсними в Україні. Однак Гетьман не встиг затвердити ці закони, як і Закон про державну грошову одиницю, яким передбачалося встановити карбованець єдиною національно-державною валютою України.

Для втілення всіх задумів уряду П. Скоропадського історія не дала ані можливості, ані часу. 14 грудня 1918 р. Гетьманат припинив своє існування. Проте вищенаведена низка як підготовлених до затвердження Гетьманом, так і введених в дію законодавчих актів справді була розумною, добре продуманою й прорахованою, планомірно підготовленою і необхідною реформою грошової системи України. Логічного завершення започатковане перетворення вітчизняного грошового обігу набуло вже за Української Народної Республіки, коли Директорія 5 січня 1919 р. схвалила урядовий Закон про заборону в Україні обігу російських грошових знаків.

[1] В одній із своїх публікацій тодішній провідний фахівець фінансової думки більшовицької Росії проф. Є. Преображенський так змалював позицію Совєтів щодо необмеженого випуску нічим не забезпечених паперових грошових знаків: “На наш вік паперового обігу математичних величин вистачить, а не вистачить – їх можна вигадати”. При цьому професор передбачав у майбутньому ще й зведення пам’ятника друкарському верстатові, який безмежно друкував гроші, спричиняючи цим руйнацію буржуазного ладу.

[2] Сучасник тих подій Л. Нєманов зазначає, що “проникнення російських грошових знаків здійснювалося з двох цілком різних шляхів і причин: з одного боку, завдяки колосальній різниці в ціні продуктів продовольства на Україні і у Великоросії, відбувалася постійна дифузія, яку не могли зупинити ані гетьманські, ані радянські кордони. Життя брало своє. Якщо пуд цукру на Україні коштував 80 рублів, а через кілька десятків верст ціна його доходила до 400 рублів і вище, то ніякі сили не могли перешкодити продуктам іти з України в Великоросію, а грошам – здійснювати цей шлях у зворотному напрямкові. Іншим джерелом появи російських грошей була втеча заможних людей з Радянської Росії на Україну, що особливо підсилилася на початку червня [1918 р.]. Ніякі митниці не могли вгледіти за тими десятками мільйонів всякого роду коштовностей, які провозилися законними і напівзаконними засобами”.

[3] Попередньо, як видно з проекту закону, терміном здачі призначалося 15 жовтня 1918 р

[4] Штемпелюванню підлягали п’ять з восьми облігацій, а саме: номіналами у 1 тис., 5 тис., 10 тис., 25 тис. та 100 тис. руб.; облігації у 500 тис. та 1 млн. руб. не штемпелювалися, очевидно, через те, що термін їхньої виплати закінчився у червні 1918 р. Штемпелювання проводилося Держбанком у Києві та його конторами і відділами у Бахмуті, Мелітополі, Одесі, Олександрові, Ромнах, Сумах, Харкові, Херсоні та Чернігові

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ