Як фільм “Небезпечні гастролі” замінив “Інтервенцію”

Як фільм “Небезпечні гастролі” замінив “Інтервенцію”
Історія “Небезпечних гастролей” почалася далеко від сонячної Одеси – в північному Ленінграді (нині Петербург). У січні 1967-го режисер Геннадій Полока, який блискуче дебютував стрічкою “Республіка ШКІД”, розпочав на кіностудії “Ленфільм” роботу над картиною “Інтервенція” за однойменною сатиричною п’єсою Льва Славіна. П’єса розповідала про події 1919 року в Одесі.

Кремль вимагав ширше залучати до революційної тематики обдаровану творчу молодь. Зокрема, в “Політвидаві” того року заснувалася біографічна серія “Полум’яні революціонери”. А в Держкіно СРСР заступник голови Володимир Баскаков пояснив: американський вестерн забезпечив популярність джинсам, а радянський “істерн” популяризуватиме більшовиків і революцію. Фільми нового напрямку доручили молодим талановитим режисерам.

Першу ластівку – пригодницьку стрічку “Невловимі месники” – протягом 1967 року подивилися понад 54 млн глядачів. Величезний успіх! Тоді ж на різних студіях почали знімати “Біле сонце пустелі”, “В огні нема броду”, “Нові пригоди невловимих” тощо. “Інтервенцію” запустили в гроні цих картин – мала вийти до 50-річчя більшовицької революції.

Геннадій Полока перетворив сатиричну п’єсу Славіна на мюзикл. Новаторську стрічку схвалила худрада “Ленфільму”, а потім Ленінградський обком КПРС, відомий дрімучою ортодоксальністю. Проте московським кіноначальникам, які очікували реалістичнішої стилістики, “Інтервенція” здалася політичною пародією. Режисеру закинули “зображення більшовика Бродського в недозволеній ексцентричній формі”.

Кіностудія обстоювала талановитий експеримент, але наприкінці листопада 1968-го Держкіно СРСР остаточно поклало стрічку на “полицю”, за словами Полоки, “через шокуючі рішення в показі революції як галасливого і кривавого балагана”.

Масовий кіноглядач не дізнався б про цю історію, але преса активно висвітлювала зйомки “Інтервенції”. Наприклад, “Советский экран” у листопаді 1967-го опублікував репортаж зі знімального майданчика, додавши кілька світлин, зокрема – з Володимиром Висоцьким у тільняшці, який веслує на човні. Підпис: “Бродський – В. Висоцький”. Тож публіка з нетерпінням чекала виходу кінокартини з улюбленим співаком у головній ролі.

Треба було негайно рятувати ситуацію. Хтось у Москві висунув оригінальну ідею: зняти інший фільм з Висоцьким – теж пригодницький, теж на тему революції, події якого так само розгортатимуться в Одесі. Постановку доручили Одеській кіностудії. Взяли за основу спогади відомої революціонерки Олександри Коллонтай, надруковані на початку 1960-х в журналі “Юность”. Мемуаристка описувала таємне постачання з-за кордону через одеський порт зброї для революціонерів-підпільників – боєприпасів, вибухівки. Організовував постачання головний більшовицький спеціаліст з контрабанди Максим Литвинов (майбутній нарком закордонних справ СРСР). У митних деклараціях цей вантаж фігурував як театральний реквізит.

Сценарій замовили досвідченому кінодраматургу Михайлові Мелкумову. Постановником призначили Георгія Юнгвальд-Хількевича, який перед цим дебютував кінокомедією “Формула веселки”. “Влада змінювала історію, як хотіла, – згадував він про «Небезпечні гастролі». – Мені сказали: більшовики мають завозити з-за кордону тільки листівки, тобто готувати ідеологічну революцію. «Дивіться, – кажу, – сама Коллонтай пише, що зброю завозили з 1905-го до 1911 року під виглядом якоїсь театральної мішури». Мені відповіли категорично: «Що могла написати ця стара дуринда?»”.

У результаті перероблювань сюжет стрічки набув такого вигляду: 1910 року до Одеси прибув з-за кордону більшовик-підпільник Андрій Максимович (актор Микола Гринько), який під виглядом французького віконта привіз у ящиках з театральним реквізитом нелегальну літературу, друкарські набори та шрифти. Водночас він умовив губернатора відкрити в Одесі театр-вар’єте на чолі з Жоржем Бенгальським, а насправді революціонером Миколою Коваленком (Володимир Висоцький). На складі театру зберігається французький “реквізит”, звідти нелегальна література розповсюджується різними містами імперії та на кораблі Чорноморського флоту. А місцевий шеф жандармів Іван Бобруйський-Думбадзе (Юхим Копелян) шукає канал її розповсюдження і небезпідставно підозрює артистів… 

Працювали швидко: перші акторські проби відбулися в жовтні 1968-го, а вже в серпні наступного року картина була готова. Щоправда, ледь не повторилася історія з “Інтервенцією” – в Держкіно стрічку зустріли багнетами. Адже замість пригодницького фільму про героїв-підпільників кінематографічні тузи побачили канкан, напівголих танцюристок і фривольні пісеньки. “Ви покладете партквиток! – пообіцяв голова Держкіно СРСР Олексій Романов директору Одеської студії Геннадію Збандуту. – Це профанація революції!”.

Кажуть, долю стрічки вирішували в Кремлі. “Саме так усе й було!” – нібито вигукнув Анастас Мікоян після закритого перегляду. Його слово стало вирішальним. Хоча насправді він не був свідком тих подій – мав тоді 15 років… 

Очевидно, картину врятували й інші обставини. По-перше, країною закружляли чутки, ніби якусь стрічку з Висоцьким заборонили – треба негайно випускати фільм на екрани. А по-друге, в співака розпочався роман з французькою кінозіркою Мариною Владі, вона приїжджала до Одеси, була на зйомках… Замовчати кінокартину було неможливо. 

5 січня 1970-го “Небезпечні гастролі” вийшли в прокат. Люди, які пам’ятали репортажі про зйомки “Інтервенції”, навіть не зрозуміли, що перед ними інший фільм. Адже все збігалося з журнальними описами! Одеська картина так само починалася з вуличної афішної тумби. Революціонер Жорж Бенгальський зовнішньо нагадував революціонера Євгена Бродського з “Інтервенції”: там і там Висоцький з вусиками. Там і там у фіналі його герой гине. Там і там наприкінці фільму Висоцький виконує пісню. 

Фільм-близнюк подивилися майже 37 мільйонів глядачів – більше, ніж “Біле сонце пустелі”. “Небезпечні гастролі” потрапили до п’ятірки радянських чемпіонів прокату 1970 року, стали найкасовішим фільмом Одеської кіностудії, класикою авантюрної комедії. Щоправда, журнал “Искусство кино” відгукнувся розгромною статтею. Про її характер свідчить така деталь: подали кадр з фільму – Висоцький на тлі канкану – і підписали: “Ось так Юнгвальд-Хількевич уявляє собі революцію”. Але для режисера стаття не мала наслідків – наступного року він зняв історико-пригодницький фільм “Зухвалість”з а повістю Василя Земляка “Підполковник Шиманський”.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *