Як фільми стають архівами, а архіви – знову фільмами

Як фільми стають архівами, а архіви – знову фільмами
Кілька років тому нам би й не наснилось, що історики можуть вигравати кінофестивалі. Але у 2020 році ми довели, що це можливо. У жовтні фільм “Дерево”, продюсером якого є Центр міської історії (Львів), отримав нагороду від Федерації комерційних аудіовізуальних бібліотек (Federation of Commercial Audiovisual Libraries – FOCAL International).

Федерація, заснована ще в 1985 році, є асоціацією понад 300 компаній та приватних осіб, які займаються зйомкою та опрацюванням відеоматеріалу, збереженням історичних архівів, реставрацією фільмів та постпродукцією, а також виробництвом рухомих та нерухомих зображень та аудіо у всіх формах медіапродукції, зокрема для ЗМІ. Це серйозна та поважна міжнародна інституція.

Щороку під час фестивалю в Лондоні, який має назву FOCAL International Awards, Федерація нагороджує проєкти в різних жанрах та рубриках. У 2020-му наш фільм “Дерево” отримав відзнаку в номінації Best Use of Footage in a Short Form Production, тобто за краще використання архівних матеріалів у короткометражному фільмі. Це вагома міжнародна нагорода, якою не вшановувався ще жоден український фільм. Як нам це вдалося? Дуже просто: трохи фантазії й розуміння того, що ви робите – і можна перевернути світ!

Усе почалося у 2014 році, коли я відвідав конференцію в Будапешті (в архіві Інституту “Відкрите суспільство”, OSI), де ми з колегами обговорювали нові архівні епістеми цифрового довкілля. На конференції я представляв Міський медіаархів, який активно збирав свідчення Євромайдану, що розгортався в Україні в той час. На своїй панелі я говорив про низові практики, неофіційні архіви, аматорське кіно та домашнє відео – усе те, чим архів займався тоді. На цій конференції була Марія Виноградова – доповідачка з Нью-Йорка, яка писала дисертацію в Колумбійському університеті про кіноаматорство в СРСР. Її тема була суголосна із моїми зацікавленнями, тож у нас зав’язалася розмова. Перебуваючи в Будапешті, я дізнався від Марії, яка жила у США, про аматорську кіностудію в селі Ульянівка Кіровоградської області. Чим вам не транснаціональна історія, яка поєднує Львів, Будапешт, Нью-Йорк і село в центральній Україні?!

Виявилося, що села Ульянівка вже немає, тепер це село Благовіщенське, розташоване в полях на південь від Умані. У цьому селі позаштатний кореспондент газети “Ленінець” Віктор Кизима створив колись кіностудію “Символ”, яку по-доброму називали “народною”. Студія виросла із гуртка фотографів та функціонувала при будинку культури “Ювілейний”, яким опікувався місцевий цукровий завод. Придбавши кінокамеру на 16-мм плівку, Кизима разом з дітьми та “творчими селянами” почав робити фільми – історії про все, що оточувало людей в українському селі. Здавалось би, типова радянська історія: аматори, колгоспи, цукрові буряки і творчість, яка має прославляти звитяги соціалізму. Чому Марія Виноградова мала знати про цю студію? Бо аматорські фільми помітили на столичному рівні. Наприклад, стрічка “Сонце в долонях”, що розповідала про життя місцевого бурякорадгоспу, отримала відзнаку на Всесоюзному фестивалі аматорських фільмів у Москві.

Студія була серйозна: об’єднувала понад 10 активних учасників, мала художню раду і режисерсько-постановочну групу. Знімала картини про місцеве виробництво, любов, дітей, про життя людини і її стосунки з природою. Учасники студії влаштовували перед вдячними глядачами публічні звіти, мали прихильність як дорослих, так і малих. Ще у 1987 році кіровоградська газета “Молодий комунар” свідчила про перемоги кіностудії “Символ” на різних оглядах та кінофестивалях. Але як і усе у цьому світі, студія потрохи занепадала та зрештою зникла, як загинула і система, яка її породила.

Коли у 2015 році Центр міської історії звернувся до Олега Яворовича, який мав справу із Віктором Кизимою, з проханням передати у Львівський архів кінострічки того часу, то передавати вже не було що. Частину плівок оцифрували і виклали на YouTube місцеві аматори, але багато кіноматеріалу безслідно зникло. Пан Олег, щоправда, поінформував нас про одну плівку, яка настільки довго лежала покинутою поміж будівельних матеріалів, що вапно роз’їло не лише її, а й алюмінієву коробку, в якій вона зберігалася. Втім, ми погодилися оцифрувати цю бобіну, до того ж збереглася магнітна плівка із звуковим супроводом до неї. Після реставрації та первинного цифрування мені та моєму колезі Олесю Маханцю стало зрозуміло, що плівку треба сканувати фахово у Києві, оскільки матеріал має потенціал чогось більшого.

Стрічка нагадувала культовий фільм “Decasia” американського режисера Біла Моррісона, який він скомпонував із зіпсованих плівок. Тому ми вирішили замовити режисеру Олегу Чорному творче переосмислення матеріалу, назвавши цей процес “розархівуванням”. Він погодився і запросив до співпраці композитора Олексія Мікрюкова (King Imagine), який написав до фільму новий саундтрек, звукорежисера Андрія Рижова та свого колегу із проєкту Sampled Pictures Геннадія Хмарука. Так було створено новий фільм “Дерево”, в якому виявилося багато авторів – Віктор Кизима із минулого, сучасні майстри з Києва та сама природа. Природні елементи “відредагували” кожний кадр цієї стрічки, вапно створило спецефекти, від чого суттєво змінився її зміст. З історії про взаємодію ремісника із деревом цей фільм перетворився на розповідь про творчість і стосунки людини з природою.

Коли ми отримали цей скарб, то зрозуміли, що ним треба ділитися. Публічне представлення фільму відбулося на львівському фестивалі Wiz-Art 22 серпня 2019 року, а закордонна прем’єра – наприкінці вересня у Варшаві, на проєкті Digital Cultures. У жовтні 2019 року ми показали стрічку на виставці “Time forward, two times back”, яка була частиною львівського фестивалю “Тетраматика-2019”. У березні 2020 року ми представили “Дерево” на фестивалі International Encounters Traverse у Тулузі, Франція, а наприкінці травня – у Нью-Йорку на Orphan Film Symposium. У вересні наше кіно стало частиною програми Центру міської історії на міжнародному фестивалі Ars Electronica, що проходив у Лінці, Австрія, а вже у жовтні ми отримали нагороду на FOCAL International у Лондоні.

Так ми пройшли складний шлях від оцифрування покинутого аматорського фільму до його перетворення на нове кіно та отримання міжнародної відзнаки за вміння працювати із архівним матеріалом. А скільки таких фільмів і далі зникає в Україні? Тому не викидайте матеріали з минулого – принесіть до нас, ми дамо їм нове життя!

1 Comment

  • Вікторія , Жовтень 30, 2020 @ 9:32 pm

    Невелике зауваження щодо топонімів. Не Ульянівка, а Ульяновка(так, зараз це Благовіщенське). І не село, а місто.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Вірус і нове мистецтво Про технології й мистецтво