By Влад Якушев, прес-офіцер ЗСУ 2015-2016 рр.
6 листопада у Верховній Раді пройшли парламентські слухання, присвячені безпеці журналістів в Україні.
Отже, як гарантувати безпеку журналістів у зоні бойових дій? На мою думку, ніяк, це неможливо. Але можна значно знизити ризик під час їхньої роботи та надати більше можливостей для підготовки об’єктивного, фахового та інформативного матеріалу.
Журналісту, який бажає працювати на передовій, зробити це геть непросто. Спочатку йому треба отримати акредитацію на рівні Києва, потім – дозвіл у штабі ООС, відтак у штабі сектору, і тільки після цього він може потрапити у розташування бойової бригади, де йому теж можуть заборонити працювати.
Цю систему намагались змінити у 2015-му, коли у бойових бригадах організували прес-служби, за допомогою яких можна було б спростити весь дозвільний процес та отримати фахову допомогу під час роботи. Прекрасна ідея відразу була знівельована нерозумінням військового начальства. Прес-офіцерам наголошували: “Якщо із журналістом щось станеться, ви будете відповідати”. Так само попереджали і командирів бригад.
Усе це значно зменшило ентузіазм бригадних прес-секретарів і змусило комбригів шукати приводів взагалі не пускати журналістів на передову, щоб, не дай Бог, чогось не сталося.
Працювати у зоні АТО, а пізніше ООС журналістам було дуже важко, а зняти сюжет під час бойових дій – надзвичайно складно. Для цього треба було потрапити на позиції під час тиші і під різними приводами залишатись там, щоб дочекатись бою. Наслідком такої політики військового керівництва став провал в інформаційній війні. Інтернет ряснів сюжетами російських ЗМІ про порушення ЗСУ домовленостей про припинення вогню, а матеріали про те, що росіяни порушують перемир’я, часто з’являлись без “картинки”, яка би це підтверджувала.
Отже, неофіційний наказ вберегти журналістів будь-яким коштом завдав більше шкоди, ніж користі. Військовим слід збагнути, що журналіст, який погоджується працювати у зоні ООС, робить це свідомо, розуміючи, що може загинути, тому сам несе відповідальність за своє життя. До того ж журналісти, які зараз працюють у зоні ООС, достатньо досвідчені, щоб адекватно реагувати на загрози.
Журналісти не можуть працювати оперативно, адже їм необхідно одержати численні дозволи на зйомки. На мою думку, якщо кореспондента акредитують у прес-центрі командування Об’єднаних сил, цього має бути достатньо для його безперешкодної роботи на рівні підрозділів у зоні ООС.
Потрібно всіляко заохочувати медіа до висвітлення бойових дій, адже такі матеріали продемонструють світові справжню картину жахливої війни із Російською Федерацією.
Натомість прес-тури на певні ділянки фронту, наприклад під час розведення військ у Золотому, є неефективними та такими, що несуть загрозу для життя журналістів та військових, які супроводжують представників ЗМІ.
Велика колона автомобілів, що прибуває на передову, є хорошою мішенню і може бути легко знищена противником. Досі такого не ставалося, і побутує думка, що росіяни не будуть стріляти у представників ЗМІ, побоюючись міжнародного осуду. Для тих, хто вважає, що так буде завжди, варто згадати Іловайськ, коли наших військових, попри попередні домовленості, розстрілювали.
Під час прес-туру в усіх журналістів виходять схожі сюжети із одними й тими самими спікерами та майже однаковою картинкою. До того ж організатори такого заходу можуть потурбуватись, аби спікери говорили потрібні речі, що можуть не відповідати дійсності, а люди, що мають інший погляд на події, не були у зоні роботи журналістів. Тому організація прес-туру є виправданою, лише коли подія відбувається у певний визначений час.
Для підвищення безпеки журналістів варто нарешті доукомплектувати прес-служби чи навіть розширити їхній штат, а також забезпечити необхідною технікою та обладнанням.
Наразі бригадні прес-служби в кращому випадку складаються з двох людей – начальника прес-служби та прес-офіцера. Смуга відповідальності бригади на передовій – багато десятків кілометрів, у бригаді десятки підрозділів. У завдання прес-служби входить висвітлення подій у бригаді та супровід журналістів. Окрім цього, на офіцерів прес-служб у бригаді зазвичай навішують ще багато інших обов’язків, що знижує ефективність їхньої роботи.
У прес-служб, іноді навіть в оперативних командуваннях, немає закріпленого за ними транспорту. Це значно ускладнює роботу і ставить під загрозу життя журналістів. Не кожний журналіст, що прибуває у зону ООС, має у своєму розпорядженні автомобіль із високою прохідністю, а позиції часто розташовані далеко від асфальтованих доріг. Отже, прес-офіцер підсаджується в автомобіль до журналістів і так намагається добратись з ними до потрібної ділянки фронту; або ж набридає комбригу з проханнями виділити транспорт, який для цього спершу потрібно звідкись забрати, адже вільних автомобілів у бригаді немає.
Якщо починаються бойові дії, виділений автомобіль може бути задіяний для виконання бойових завдань, а тому не зможе швидко евакуювати журналістів чи перекинути їх на іншу ділянку. Власний транспорт журналістів на бездоріжжі може не встигнути доставити їх до укриття. Отже, у прес-службах має бути автомобіль високої прохідності та штатний водій.
Прес-служба повинна мати такий же склад як і група, що працює над створенням сюжету на будь-якому телеканалі: керівник, журналіст, оператор із технікою для зйомок у екстремальних ситуаціях та вночі. Не завадив би й режисер монтажу.
Така група могла би сама відзняти подію, наприклад бій, під час якого не присутні цивільні журналісти, та оперативно передати матеріали у ЗМІ. Це зменшило б необхідність постійної присутності цивільних журналістів у зоні ООС, а відповідно – й ризик їхньої загибелі.
Спільними зусиллями цивільні та військові журналісти могли би надати світові повну та докладну картину подій у зоні ООС, що в умовах інформаційної війни з РФ є надзвичайно важливим.
