Як кінематограф УРСР робили “молодшим братом”

Як кінематограф УРСР робили “молодшим братом”
За чотири роки до краху СРСР, 1987-го, у Москві видали енциклопедичний довідник “Кіно”. Сьогодні цей 640-сторінковий фоліант цікавий тим, що дає змогу зрозуміти, яким влада бачила в ідеалі радянське кіно і яке місце відводилося українському кінематографу.

Хто там пліткував, ніби Сергій Параджанов перебуває в опалі? Нічого подібного, про нього є окрема стаття (ознака визнання), де відзначена “експресивна романтична манера режисера”, яка виявилася в стрічці “Тіні забутих предків”. Є компліменти “Кольору граната”, що відтворює “біографію вірменського народного поета Саят-Нова на колоритному історичному фоні середньовічного Кавказу”.

Отже, усе нібито чудесно, і тільки календарні дати промовисто вказують на певні прогалини. Адже “Колір граната” датований 1969 роком, а наступний фільм “Легенда про Сурамську фортецю” – 1984-м. Тож що митець робив п’ятнадцять років між ними? Чому не знімав? Мовчання. Відомості про арешт і кілька років колонії суворого режиму не вписуються в бадьорий тон довідника.

На сторінках видання все має добрий вигляд і в Івана Миколайчука – звання заслуженого артиста УРСР, приз Всесоюзного кінофестивалю за “Вавилон ХХ”. Щоправда, після згадки про дебют у фільмі “Сон” відомості про подальший акторський шлях починаються так: “Серед ролей – комуніст Давид Мотузка («Бур’ян», 1967)”. Ніби саме роль комуніста – знакова для цього митця. Натомість “Тіні забутих предків”, де Миколайчук зіграв найголовнішу роль свого життя, згадані аж наприкінці статті, дрібним шрифтом під рубрикою “Інші фільми” – як щось другорядне.

Те саме з Юрієм Іллєнком. Є компліменти “Білому птаху з чорною ознакою”, але на центральне місце винесений фільм “Наперекір усьому” про “боротьбу Чорногорії наприкінці 18 ст. за єдність і незалежність, про її дружбу з Росією”. Цей пасаж знадобився, зрозуміло, заради згадки про дружбу з Росією… Акцент вочевидь зміщений – Іллєнко мав, м’яко кажучи, інші творчі інтереси.

Не менш “оригінально” поданий комедіограф Віктор Іванов. Стрічка “За двома зайцями” нейтрально згадана в загальному переліку його творів, а закінчується стаття несподівано: “Головна тема творчості Іванова – інтернаціональна дружба радянських народів”. Важко уявити, у яких кінокомедіях відшукали таку тему: у “Веселих Жабокричах” чи в “Пригоді з піджаком Тарапуньки”?

Зазирнемо до оглядової статті про кінематографію Української РСР. Згадані видатні митці, названі відомі стрічки різних десятиліть – усе начебто солідно (хоча “Тіней забутих предків” і “Бумбараша” нема). Але ось що впадає в око. У цій порівняно невеликій статті – півтори сторінки – знайшлося місце не лише для похвал, а й для ложки дьогтю: “Незважаючи на окремі творчі успіхи, українська кінематографія піддавалася й справедливій критиці за створення низки слабких фільмів, жанрову обмеженість, низький професійний рівень роботи деяких сценаристів і режисерів”. Але “в результаті партійної критики й організаційних заходів […] ситуація на початку 80-х покращилася”.

Тобто успіхи – лише окремі, а провали, бачте, такі значні, що знадобилося партійне втручання для виправлення ситуації…

Відкриємо аналогічну статтю про кінематографію РРФСР. Тамтешніх митців теж, як відомо, критикували за численні помилки, навіть Політбюро ухвалювало спеціальні постанови. Але згадок про негатив нема. Величезна стаття – 13 (!) сторінок, найбільша у виданні – бадьоро розповідає виключно про успіхи, новаторські пошуки, освоєння культурної спадщини тощо.

Читач мимоволі робить висновок: у Росії кінематограф завжди на висоті, а бідолахи українські кінематографісти – попри окремі творчі успіхи – не можуть дати собі ради.

За тим же принципом подана інформація про кіностудії.

Кіностудії ім. Довженка присвячений невеличкий абзац – вузенький стовпчик, 30 рядків. Містить сухі відомості про дату заснування студії, прізвища відомих її майстрів різних часів (Параджанова, звісно, “забули”), кількість павільйонів, а також скільки фільмів випускає на рік.

Натомість про “Мосфільм” – стаття втричі більша – наведена історія створення студії, список її славетних кінокартин. Не забули уточнити, що низка стрічок увійшла до “золотого фонду радянської кінематографії”, що фільми завоювали приблизно 500 нагород на радянських і закордонних кінофестивалях, а понад 300 кінематографістів студії здобули Державну премію СРСР.

Власне кажучи, на Кіностудії ім. Довженка теж створювалися фільми-лауреати міжнародних фестивалів, а також працювали кінематографісти, нагороджені Держпреміями. Але пересічний читач (видання призначене для найширшої аудиторії, адже тільки додатковий наклад становив 100 тис. примірників!) може не пам’ятати, на якій кіностудії зроблений той чи інший славетний фільм – і якщо немає переліку, стаття не вражає. Тому інформація про “Мосфільм” викликає теплі емоції, а про Кіностудію ім. Довженка – жодних.

Про “Ленфільм”, до речі, теж стаття величенька за обсягом – детально прописана історія студії, згадані найвідоміші стрічки. Обсяг річного виробництва кінокартин приблизно дорівнював обсягу Кіностудії ім. Довженка, проте різниця в поданні колосальна. Навіть скромнішу Свердловську кіностудію представили з назвами фільмів.

Отже, у найвигіднішому світлі подані кіностудії “старшого брата” (плюс Ялтинська студія, на той час – філія Студії ім. Горького, а також Одеська, повоєнна філія “Мосфільму”, яку Москва, очевидно, і далі вважала “своєю”), а “національні кінематографії” як менші брати мусили мати скромніший вигляд й не затуляти блиску російських.

Пісня знайома: “старший брат” завжди має бути – ну хоча б виглядати! – першим і найкращим. Саме таке враження діставав читач після ознайомлення з енциклопедичним довідником “Кіно”. І саме таким влада хотіла бачити радянське кіно.

У цьому контексті зовсім не дивним є тогочасний “жарт” про те, що фільми бувають трьох категорій: добрі, погані та Кіностудії ім. Довженка. Звісно, не довідник “Кіно” створив ґрунт для таких жартів – це почалося давно й робилося цілеспрямовано. Довідник, наче дзеркало, лише відбив результат.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.